Іван Байдак - Тіні наших побачень

Того разу вона поїхала до африканського притулку. Працювала в якійсь французькій організації, що опікувалася всиновленням дітей. Джейсі болісно сприймала байдужість суспільства. Детально описувала дитячі емоції: сироти недосконало розуміли ситуацію, але вже відчували конкуренцію та потребу боротися за сім’ю. Якщо говорити відверто, це був кастинґ або гра на виживання. Вона написала мені, що зараз бачить сенс у служінні іншим, вважає, що ми народжені для цього і маємо постійно розвивати в собі альтруїзм.

Мене згодом відправили в Сирію. Ми працювали над реабілітацією військових опісля конфлікту. Таким чином я відбував військову повинність. Я написав їй про це. Вона дуже швидко відреагувала. І запитала, чи могла б і там бути корисною.

Медичний пункт був розташований за кілька десятків кілометрів від зони бойових дій. Це було невеличке наметове містечко, поділене на кілька відділень, основним із яких було відділення першої допомоги. Намети були обладнані апаратурою. Ми працювали з військовими вже після втручання медиків, коли їм потрібно було надати психічну підтримку. Здебільшого у вигляді антидепресантів і наркотиків. Згодом із ними починали розмовляти психологи.

Як удалося Джейсі приїхати сюди — невідомо. Вона щось говорила про свій волонтерський досвід, зрештою, я не випитував деталі. Ми блукали руїнами покинутих домівок, намагалися утримуватися від розмов про війну і зосередитися на професійних обов’язках. Джейсі виконувала функції медсестри. Це було для неї вперше, але вона старалася. Я навіть не помічав, коли дівчина спала. Загалом пробула там лише тиждень. Потім сказала мені, що не може дивитися, як люди знищують одне одного.

У цьому був сенс. І це був її вибір. Я радів, що ми провели разом цей тиждень, хоча під «провели разом» я маю на увазі перебування на одній території, але це теж неабияк тішило.

— Куди ти далі? — запитав я, коли вона вирушала з групою американських військових.

— Я давно не пила кави, — відповіла вона. — А що в тебе? — І полетіла чекати на нові виклики.

А в мене була стабільність. Спланованість. Мої роки були наперед позначені науковими дослідженнями, конференціями, семінарами. Джейсі втомило б таке існування, утім, я помітив за людьми, що вони постійно вимагають від життя гарантій. Поклик серця, який підказує тобі: те, що було актуальним у певний момент, так чи інакше не функціонує без визначеного майбутнього.

А мене захоплюють люди, сталі у своєму рішенні. Джейсі сказала мені якось, що це все штучні речі. Як і моя психіатрія. Треба вчитися розуміти людей, а не змінювати.

З набуттям досвіду більшість понять посіли свої місця та сформулювалися в чіткі фрази, себто я міг легко й доступно говорити про вагомі речі. Кохання — це вільний прояв акту турботи, спроба зробити життя іншої людини простішим.

Ділитися й допомагати — єдино правильна форма взаємодії між людьми. Агресія народжується всередині конкретної особи, там вона і має згасати.

Людині варто перебувати в стані постійних змін — тоді вона не втрачає відчуття реальності. Повсякчасне очікування навіть найменших подій допомагає не втратити з поля зору основний маяк.

Люди змінюються лише завдяки власним бажанням, інше — комплекс характеристик, наданий від народження й розвинений вихованням і досвідом. Позбутися їх важко. Лише контролювати. Для цього потрібні вагомі причини.

Ми можемо вимагати від інших лише того, що можемо запропонувати у відповідь. Окрім кохання — його неможливо контролювати. І варто зрозуміти, що кожен виявляє кохання по-своєму.

Егоїзм — це нормально, це певний спосіб само­збереження. Важливо навчитися при цьому вгамовувати агресію.

Зраджувати — погано, але обманювати — ще гірше. Обман — це свідомий злочин.

Пробачають лише сильні, обіцяють — самовпевнені, відпускають — боягузи. Без пояснень.

Просто спостереження.

Я помітив, що завжди очікував цих повідомлень від неї, цих зустрічей. Наче це були відрізки, на яких я підбивав підсумки і свого життя. Згодом, щоправда, повідомлень меншало, а паузи довшали. Це листування більше нагадувало передплату газет, які давно не читаєш, але за звичкою замовляєш заради однієї рубрики. Джейсі дедалі більше описувала побут і мало писала про свої відкриття. Світ дедалі менше дивував її. Я ставився до цього спокійно. Здатність звикати до людей рівнозначна здібності звикати і до чиєїсь відсутності. Ти в такому разі зберігаєш певний образ і фіксуєш його за замовчуванням. Що помітив: часом людина змінюється, а ти все одно сприймаєш її такою, якою колись запам’ятав.