Іван Байдак - Тіні наших побачень

Згодом я натренувався сприймати медичні випадки як повноцінні історії життя, а не просто як історії хвороби. З часом сам навчився пробачати, розуміти, шукати приємне та триматися за це. Відтак зрозумів, що просто не туди вкладав свої ресурси. Але й це теж змусив себе сприйняти.

Востаннє я бачив її п’ять років тому після п’яти років від моменту нашої останньої зустрічі. Звісно, це був аеропорт. Звісно, ми зустрілися випадково.

— Я маю щось тобі сказати, — почала вона, помітивши мене.

Її обличчя здавалося втомленим, руки тремтіли, тільки це було не хвилювання. А в очах більше не проглядало життя. Тому вона й не помітила, який радий я був її бачити. Хоча не думаю, що це щось змінило б.

Уже потім я думав, якби в мене був другий шанс — я обов’язково розпочав би розмову першим. Бо в мене теж було що сказати. Я мав давно сказати, що закоханий, і, можливо, саме цього вона все життя чекала. Тільки я мовчав. Говорити було вже запізно.

— За місяць в мене остання пересадка. Це вже третя операція. Лікар каже, що моє серце може йому підійти. Сподіваюся, життя цього юнака буде не менш цікавим.

Нодус Толленс — розуміння того, що сюжет твого життя більше не має для тебе сенсу. Один із різновидів апатії, за якого ти втрачаєш не лише сили, а й бажання далі провадити будь-яку діяльність.

Я помітив ще таку річ: люди сприймають життя як систему спринтів, де поділяють необмежений відлік часу на чітко визначені цикли. Поміж цим вони перманентно змінюють попередні плани й уникають звітів.

Нас нічого не вчать життєві уроки. Ми доходимо деяких висновків, але за ідентичних умов поведемося так само. Тому єдиним рішенням буде навчитися просто уникати небезпечних ситуацій. Люди не змінюються. Із цим треба змиритися. Їм притаманно шкодувати за вчиненим. Але цей процес триває до того часу, поки нас це зачіпає. Коли емоції вщу­хають — ми знову кидаємося у звичний кругообіг.

Я дивився на Джейсі та вперше бачив її спокійною. Нарешті бачив її вільною, і саме цього вмиротворення вона, імовірно, шукала.

Тоді я зрозумів, що рано чи пізно ми всі отримаємо те, чого прагнемо. Можливо, воно буде несвоєчасним, можливо, не цілком заслуженим. Але завжди знайдуться люди, яким ми зможемо пробачити всі попередні помилки, ми обов’язково використаємо можливості, що їх не маємо проґавити, відвідаємо міста, які назавжди перевернуть наше розуміння світу. Життя триватиме, навіть коли ми його ігноруватимемо. І це не завжди правильно, не зовсім раціонально, але цікаво. Інколи весело.

Джейсі просто сиділа й пила каву. В її наплічнику були звично спаковані речі. Тільки вона більше ні на що не чекала.

Вроцлав, квітень, 2016

Життя зупинилося в мить, коли я позбувся зай­вих надій та ілюзій, коли мою свідомість наповнили чіткі поняття й цілком сформовані погляди, коли призма упереджень дала тріщину, а з мого активного словника зникли категоричні терміни: «якби», «назавжди», «ніколи». Власне, як і їх практичне застосування. Тоді мене покинули здатність оцінювати й засуджувати, звичка шукати пояснень чи виправдань. Тоді жити стало простіше, але змісту в цьому залишилося не надто багато.

Віднедавна я намагався не ускладнювати жодного побутового процесу, не губити здоровий глузд і мінімалізувати долю відповідальності. Тому слухав радіохвилі, що їх вибирали мої музичні вподобання, харчувався тим, що пропонували в комплексних обідах, відвідував події, які рекомендували місцеві газети. Я не надто захоплювався самокопанням, тому єдиною розвагою були спостереження, а інколи — здогадки стосовно побаченого. Наприклад, що змусило пекаря зачинитися на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай? Можливо, молода коханка, яка, за­пнувши штори крамниці, водночас запнула завісу колишніх стосунків. Чому чоловік у дивному плащі й капелюсі, сповільнивши ходу, різко змінив маршрут? І що почула жінка в телефонній будці, від чого сонячний настрій, що відбивався на її осяяному обличчі, миттєво затулила темна гримаса смутку? Власне, не так важливо, звідки ти черпаєш сюжети й образи: ззовні чи з внутрішнього світу. Джерело натхнення не має значення. Я ж давно для себе визначив: потреба писати не є ознакою здорової людини.

Кімната була наповнена ностальгією та меланхолією, а саме: пошарпаними книжками та зношеним одягом, світлинами, на яких усміхалися люди, що їх уже немає кому згадувати, та прадавніми афішами, що нагадували про колишні порядки та правила. Старі непрактичні речі, розкидані своєрідним ладом, давно не пасували до інтер’єру чи сучасних надбань, які незрозуміло звідки з’явилися і займали надто багато місця. Зрештою, я теж був сповнений цих невідповідностей. Здавалося б, що привело мене, відомого пи­сьменника, автора кількох успішних романів чи, радше, чоловіка кризового віку із творчим застоєм, понівеченим серцем і першою хвилею алкогольної залежності, у це місце, сповнене чужих мені речей і понять? Але я також уже не маю претензій до життя. Життя ставить паузи на перехрестях, інколи може заскочити зненацька, відібрати найдорожче та згодом віддати борги. Зрештою, воно завжди скеровує нас у правильне русло. Просто не завжди пояснює свої дії.