Іван Байдак - Тіні наших побачень

На годиннику по другій. Усе начебто спокійно, достатньо для того, щоб не перейматися чимось намарно. Ця історія розпочалася п’ятнадцять хвилин тому, коли я відкрив досі безіменний файл і почав писати ці рядки. Колись вона матиме дату публікації та статистику накладу, імовірно, викликатиме в людей певні емоції, сумніви чи додаткові запитання — але те, що відбувається зі мною, відбувається зараз.

Як ви зрозуміли, переїхав я сюди нещодавно, почасти несподівано навіть для себе. Тому в наплічнику маю найнеобхідніше: нетбук і окуляри, сигарети й настоянки, зубну щітку, пасту, рушник. І ще декілька теплих речей, які, сподіваюсь, мені не знадобляться. Я не люблю холоду. На мене чекали роман, давні спогади й поодинокі контакти з місцевими жителями. Хоча здебільшого статичність життя, яка мала б добре дисциплінувати роботу. Я, як усі, прийшов сюди по відповідь. Про місце, яке я назвав «сюди», я розповім згодом. «Усіма» я вважаю нещасних, які досі не навчилися спокійно сприймати життєві події. Відповідь — моя особиста. Але, здається, нам усім часом потрібно заспокоювати й обманювати своє сумління і втамовувати цікавість. Тому ми схильні шукати відповіді або, коли скучно, ставити нові запитання.

Мені розповідали, що колись у цьому місті вирувало життя. Ба більше — воно було курортним центром і становило чималий інтерес для туристів. Усе, що від нього залишилось, — це закинуті санаторії, декілька баз відпочинку і місцевий клуб як місце обговорень основних питань. А ще кількасот аборигенів і втікачів на кшталт мене, які шукали тимчасового притулку та сховку.

Власне, більшість моїх днів минали в помірному спокої та взірцевому порядку. Я прокидався вранці, снідав пластівцями, після чого намагався провести перший етап написання. Після кількох годин творчих потуг на мене чекав обід у місцевій забігайлівці, далі — легка прогулянка чи фізичні вправи, відтак — другий творчий підхід, а згодом — здоровий сон або ж читання підручних, знайдених у місцевій бібліотеці книжок. Інколи моє дозвілля розбавляли випадкові розмови чи культурні зібрання, які з поваги та ввічливості доводилося регулярно відвідувати. Загалом же я проживав типове життя людини, яка взялася писати щоденник: ідеальна місцевість і умови, щоб затужити настільки, що вигаданий світ зацікавив тебе більше, ніж реальний. Одноманітний ритм, однакові пейзажі, ті самі персонажі.

Щодо персонажів: я, очевидно, мав би описати людей, з якими інколи перетинався і які поступово ставали героями новели. Скажу одразу, що серед усіх я виділив би Олександра, Марту та Григорія. Перший був мер, і подейкували, що люди його недолюблювали через зарозумілість і типову для його посади політику власних інтересів. Тепер, щоправда, він відкрив крамницю і справді був бодай у чомусь корисний людям. Марта була помітний персонаж здебільшого через трійко дітей, яких їй доводилось самотужки виховувати. Вона була завжди заклопотана, але усміхнена. Я того не міг зрозуміти зі своїм хронічним сумом, спричиненим, певно, надміром вільного часу. Втім, найбільший інтерес у мене виник до Григорія. Власне, через відсутність будь-якої інформації про нього. Він був мовчазний, мешкав віддалік від усіх, а на життя заробляв тим, що доглядав за місцевими парками.

Найпевніше, вони навіть не підозрюють, що стануть героями книжки. Інакше вони, імовірно, були б обережнішими у словах та краще б обдумували вчинки. Зрештою, ми всі звикли жити, забуваючи про те, що за нами інколи хтось споглядає, що наші історії можуть бути комусь цікавими. Я згадуватиму їх нечасто, вони просто з’являться в момент, коли наші життя мають перетнутися, зіграють необхідну роль і повернуться до своєї буденності. Але моя історія, тобто та, яку я хотів би розповісти, сталася дещо пізніше...

Спочатку до мене зайшла Жанна. Вона, до слова, часто заходитиме поговорити, згадуватиме тільки сумні історії свого життя: деякі особливі моменти і ті, що завадили їй стати особливою. Зрештою, вона є власницею квартири, яку я орендую, тому має право інколи наповнювати моє усамітнення своїм смутком. Минулого разу, для прикладу, вона згадувала останні студентські роки, розповідала, як через конфлікти з режисером не стала актрисою, хоча, здається, певним чином вона нею таки стала. А інколи навіть перегравала і змушувала мене рятуватися втечею від її розповідей. Мабуть, вона підозрювала, що могла бути причиною цих зникнень. Бо робити в цьому місті, як ви вже зрозуміли, нічого, і рідко де можна було сховатися більше ніж на дві години. Але, зрештою, я міг це виправдати творчим пошуком...