Іван Байдак - Тіні наших побачень

Цілком імовірно, вона не віритиме моїм словам, навіть попри притаманну поетам красномовність. Найпевніше, звинуватить мене в пошуку натхнення й музи, що властиве вже іншій — загальножіночій — категорії. Тому мені деякий час доведеться переконувати її у винятковості моменту, а також шукати аргументів, які могли б угамувати її підозри. Як ви зрозуміли, на той час ми вже дійдемо етапу, коли симпатію виявлено і лише потрібно її підтвердити. Спершу я їй натякатиму, даватиму різні підказки, зрештою говоритиму просто й відверто, утім, найвірогідніше, вона відмовлятиметься мене сприймати, удаючи іноземку, яка не розуміє моїх слів.

Врешті-решт, думаю, мені вдасться домогтись свого. Хоча вона й надалі не відмовиться від потуг заперечити справжність того, що між нами відбувається. Мабуть, на мене чекають її ще дитячі істерики, безглузді драми та скандали. Вона звинувачуватиме всіх і вся: знаки зодіаку, прогнози погоди, нездорову їжу та вчення древніх філософів. Так триватиме не довго, але інтенсивно. Зрештою, на щастя для мене, тому що це буде чудовим приводом уникнути продовження. Вона потім скаже мені, що вкотре помилилася, але я мав їй зустрітись, щоб вона краще зрозуміла структуру цього світу. І нехай через брак досвіду вона ще набридатиме мені дзвінками, я збережу для себе цю мить, адже ця дівчинка зможе мені нагадати, що я ще здатний щось відчувати.

Утім, варіантів багато. Просто іншого я собі зараз не можу дозволити. А якщо проаналізувати глибше, то, по суті, усе має кінець. Навіть якщо й початки інколи дарують сумнівні шанси на протилежне. Немає нікого особливого, ми самі створюємо особливих, коли нам це потрібно. Як і здебільшого моделюємо реальність, відштовхуючись від власних інтересів і поглядів. Перед сном я подумав, що вже чітко описав сюжет історії, яка досі між нами не розпочалася. Ця думка могла зіпсувати мій сон, але я таки заснув.

Жанна прочитала про набір у театральну трупу. Репетиції мали відбуватися в сусідньому містечку, до якого можна було дістатися єдиним автобусом, що курсував за незрозумілим графіком. Проте я не зважав, бо звик, що Жанна завжди знаходила виправдання своїм передчасним спалахам ентузіазму. Вона вже встигла не стати актрисою, не випустити лінію авторського одягу, не почати власний бізнес; не переїхати в Італію, не відвідати Швецію, не провести мені екскурсію в горах; не зайнятися вивченням англійської, не пройти кулінарні курси, не розпочати ремонт, як і досі не видала мені постіль, не змінила замок у дверях, не вимкнула свій надокучливий будильник. Але слухати її було цікаво, могло скластися враження, що й життя в неї також цікаве.

До слова, якби я справді взявся писати історії місцевих жителів, навряд би це викликало якийсь інтерес. Нікому не потрібні детальні біографії. На увагу заслуговують лише окремі моменти, ті, що тривають, напевно, недовго, але цілком змінюють долю. Так, наприклад, Жанна згадала знайомих мені персонажів. Марту, яка все життя присвятила дітям, поставивши хрест на собі, навіть не розглядаючи іншої перспективи. Григорія, який втратив дружину і жодної можливості не вбачав безпосередньо в житті, як наслідок — усамітнився. Та Олександра, історію якого не дозволяють мені переповісти мої етичні погляди. Усі вони пережили своєрідні сплески, моменти, які, очевидно, зруйнували набуте раніше розуміння світу. І кожна особиста драма, безперечно, заслуговує на опис чи бодай співчуття. Проте я давно дійшов розуміння скороминучості інтересу до чужих проблем, тим паче беззмістовності використання їх як афіш для власного самоствердження. Концентрація на другорядності значення призводить лише до конфліктності фокусу. Кінець кінцем, невже когось справді цікавить, що стається з героями другого плану?

Вона стояла на моєму порозі, явно претендуючи на головну роль. Була вдягнута не за погодою, але приємно всміхалася. Я саме збирався на надокучливу вже пробіжку. Спочатку вона перепросила, що перериває її, зауважила, що кілька разів хотіла приєднатися, але зазвичай засинає лише над ранок. Тому час занять їй не підходив.

Потім вона зізналася, що давно шукала нагоди познайомитися. Але вдалої не знаходила. Знову згадала про ранкові пробіжки. Сказала, що хотіла організувати мені творчий вечір, запропонувати прогулянку в місцевих горах, спекти яблучний пиріг чи банально зустрітися в місцевій кав’ярні. Утім, вона не любить набридати людям, а дізнавшись, що я при­їхав писати роман, тим паче не хотіла відволікати.