Іван Байдак - Тіні наших побачень

— Чому ти тоді втікаєш, чому сама? — своїх слів я не добирав.

Вона на хвилину знітилася й замислилася, але потім упевнено відповіла:

— Тому що рано чи пізно хтось руйнує все, у що ти раніше вірив.

Її самотність, безперечно, не була випадковою, хоча я більше не зазіхав на розуміння її причин. Де в чому навіть підтримував, оскільки сам давно для себе обрав такий спосіб існування. Слово «існування» — саме те, яке я хотів дібрати. Самому важко. Але самому треба вміти бути. Досвід самотності передбачає особливість майбутніх стосунків, а звичка бути наодинці — уміння їх цінувати. Потім ми скерували розмову в річище випадковості. Я навіть пообіцяв написати твір про незворотність долі, і ми разом придумали назву: «випадкова самотність». Потім вона вперше притулилась до мене і, зручно вмостившись на матраці, тихо сказала: «Бути самотнім — не добре, але зручно».

Більше лірики між нами не було. Як і відвертих розмов. Вона була переконана, що в момент, коли люди звіряються, — мусять розлучатись. Або залишатись назавжди. У друге вона не вірила. Тому ми й далі розмовляли про відсторонене. Важку долю держслужбовців та їхні позачергові страйки. Мусульманських терористів і дискримінацію, яка їх до цього схиляє. Айсберги Антарктиди та глобальне потепління. Технологічний хаос і фінансовий колапс. Згадували навіть стародавні догми й сумнівні пророцтва, що в них вона якраз вірила. Нічого персонального, нічого конкретного. Окрім якихось мимовільних інтриг, натяків, беззмістовних секретів і загадок.

Загадки — єдине, що було між нами. І неписана домовленість не заходити за межі особистого. Я не знав про неї нічого, навіть більше — не вдавався до спроб дізнатись. Мене цілком влаштовував калейдоскоп нашого спілкування: відстань, тривалість, насиченість. Утім, вона все одно дотримувалася своєї теорії.

— Я мушу зникнути, — сказала вона одного вечора наче до слова, що мало б мене насторожити, але я вирішив підіграти її драматичності.

— Ти стаєш залежною? — запитав я.

Мою пропозицію вона не підтримала, хоча також могла сказати щось загадкове, проте обмежилась іронічною посмішкою:

— Тобі потрібно писати, — сказала, — я тебе відволікаю.

Не зношу відчуття прив’язаності, також не звик сковувати людей. Дивно, що, попри існування в кожного особистого світу, хтось залишає за собою право за когось вирішувати. Також не люблю на нього впливати, не люблю відчуття тиску. Як і передчуття кінця, схожого на хвилини перед бурею, коли, обмежений часом, намагаєшся зберегти найцінніше. Ненавиджу цей вибір, важко сприймаю втрати, особливо в мить, коли досі володієш. Це схоже на висновок лікаря, що діагностує рак, обіцяє пролонгацію життя, яке, втім, більше не може бути повноцінним.

Вона не заходила наступні п’ять днів. Але її відсутність не надто мене зачепила. Просто змусила більше акцентувати увагу на часі. Наприклад, прибирання кімнати забирає в мене дванадцять хвилин, за які я встигаю прослухати три пісні та двічі прокрутити в голові план на день. Макарони слід варити дев’ять хвилин, якщо їх переварити — вони стають шкідливими. Насправді я пишу не більше ніж півтори години на добу. Решту часу я виконую дріб’язкові справи, які просто відволікають від роботи. Я думаю про неї надто часто. І це не піддається лічбі. Тривалість сну в мене також нестабільна. І це, мабуть, один із небагатьох наших спільних чинників. Вона надавала перевагу хаосу, спираючись на теорію, що відсутність порядку певний порядок таки створює. А я постійно втішав себе думкою, що протилежності притягуються, бажаючи знайти бодай якийсь зв’язок наших невідповідностей.

Вона справді зникла. Хоча я й усвідомлював вдаваність її втечі. Я її шукав. Тобто інколи виглядав у вікно та часом заходив провідати її вдома. Тобто не надто активно, щоб не виказати занепокоєності. Зрештою, можна було б прийняти для себе варіант, що вона просто пішла за матеріалом для шиття і скоро повернеться. А може, сіла не в той автобус чи поїхала не в той кінець. Головне — коли вона повернеться, удати, що нічого не відбулося. Бути готовим сказати їй комплімент чи якось здивувати. Головне — продемонструвати їй розуміння того, що колись хтось із нас таки піде. Думаю, піду я. А вона залишиться в тому місці. Або ні. Тільки мене це не стосуватиметься. Як колись не стосуватиметься написаний мною текст, що з часом стає чужорідним. Спочатку він тобі набридає, потім ти відвикаєш від нього, забуваєш і навіть не згадуєш. Чорт! Я ніяк не можу змиритися, що з людьми так само.