Іван Байдак - Тіні наших побачень

Найгірше — що після умовної смерті життя триває. Що відчуття втраченого не дає свідомості спокою, і ти навмисно шукаєш причини й передумови, коли все пішло не так. І дорога, радше схожа на лабіринт загадок, ще більше заплутує тебе в кругообігу власних здогадок, де в підсумку ти, знесилений, намагаєшся від усього втекти, тричі пошкодувавши, що заплутав цю головоломку. Чи хотів я знайти відповідь цього разу? Навряд. Мені достатньо було знати, хто вона.

Як правило, відповіді дістаєш випадково, часто неочікувано, тому головне — завжди зберігати пильність. Як правило, правду говорять, коли нічого втрачати, людям, яким вона непотрібна, за умов, що найменше цьому сприяють.

Марта нічого не знала про Єву. Сказала лише, що вона добра. Сказала, що чудово відчуває людей. Що погані люди не вміють створити хорошу атмосферу. А від Єви віє теплом і світлом. А ще смутком, але чому, вона не знала. Марта сама була сповнена смутку, щоправда, він мав залишки надії. Чи меланхолії, яка радше надихає і допомагає дихати. Потім вона говорила про своє життя, про самотнє виховання дітей та нестачу часу на себе. І ці слова також були сповнені надії.

— Знаєш, — сказала вона, — це добре, коли маєш, що дати. Особливо коли це — нематеріальне. Тоді твоя жертовність може на щось обернутися, а немає нічого кращого, ніж усвідомлення власної необхідності. Можливо, саме це мене і змушує просинатися, дає сили боротися. Здається, я давно прокидаюся лише для них. І дихатиму до того часу, поки від цього бодай якось залежатиме їхнє життя...

Григорію дихати не хотілося. Як і пізнавати світ навколо. Тим паче, малопомітну Єву. Втрата дружини залишилась надто сильним спогадом і заперечила ймовірність схожих почуттів.

— Єдине, коли її згадуєш, — сказав він, — під час якогось контакту з жінками.

Навіть найменшого: бо одразу порівнюєш свої почуття, визначаєш їхню відсутність і подальшу перспективу. Усе решта — вигадка і вдавання, якими або себе обманюєш, або підіграєш партнеру, що однаково марно. Після любові звичайної ніжності мало.

Я не був настільки категоричний стосовно теми почуттів — радше просто байдужим. Здається, дійшов до межі, коли втрачаєш не віру, а саме бажання. Коли вже відсутній страх, набуті досвід і знання, але сенсу також немає. І в підсумку залишається просто писати, оскільки це дасть бодай якийсь результат чи допоможе встановити розуміння, що час минає, а обставини змінюються. Принципи ламаються та порушуються правила. Губляться обіцянки і забуваються образи. Рани гояться. Пам’ять стирається. Тільки любов не повторюється.

Розказав мені про неї мер. Але не надто охоче. Здебільшого, мабуть, тому, що я завжди платив за продукти і не записував у борг. Спочатку він запитав про причини мого інтересу, далі згадав свої політичні часи та найпомітніші успіхи, поскаржився на теперішній стан речей, і, зрештою, абсолютно перевернув перебіг розмови. Говорив він багато й упевнено, красномовно, як і личить політику, який тимчасово живе з підприємництва. У підсумку, сама підготовка забрала більше часу, ніж розповідь, але інформація була цікава:

— Краще розкажу про її матір. Щоправда, її мало хто знав. Розказувати нічого. Вона приїхала сюди з дочкою, працювала в місцевому пансіонаті. Згодом отримала невеличку квартиру й обжилася, але на контакт із людьми йшла рідко. Пліткували, що чоловік покинув її з дитиною одразу після пологів. Подейкували, через зраду. Як вона жила і про що думала — невідомо. Її згадували лише тоді, коли щось із нею траплялося. А траплялося з нею щось украй рідко. Власне, один раз — це коли вона приїхала в наше місто, а другий — коли вона померла в реанімації. Запалення легень. Малій тоді було тринадцять, її забрали в якийсь притулок. Тільки недавно сюди повернулася, поселилася в тому самому будинку, шиє одяг, з того й живе. Більше нічого не знаю. Але, можливо, тобі буде щось цікаво. Можеш написати про неї.

Мені не писалося. Я не дізнався нічого нового і створити щось нове також не міг. Чи, радше, дійшов до етапу, коли описувати цю марноту більше не було сенсу. Звісно, за всіма літературними правилами (якщо такі існують) чи бодай мірками людської порядності (все-таки потрібно вгамовувати людський інтерес, якщо сам його спричинив), я мав би коротко описати, як далі велося другорядним героям, чи стала Жанна актрисою і чи зустрів я Єву. Чи дописав роман і що ж за історія не давала мені спокою впродовж усього життя. Але це здавалося б не надто вірогідним.