Іван Байдак - Тіні наших побачень

Якщо чесно, мені в житті не пощастило. Якщо ще чесніше, то пощастило не одразу. У житті я можу завдячувати як випадку, так і власній праці. Але мене рідко переймав аналіз подій, хоча вони й безпосередньо впливали на становлення мого світогляду, тому я подам їх у скупій хронології. Розпочну одразу зі знайомства з Якубом, літнім польським букіністом, унікальним у літературній необізнаності та вмінні дорого продати книжки. Це я зрозумів пізніше. На момент нашої зустрічі мені було дев’ять і я доглядав за садом Якуба. Поляк був рослий, мав грубий голос і хронічний кашель. Щоденно його відвідувало чимало осіб, розмови завжди починалися із літературних тем, закінчувалися випивкою або неприхованими оргіями. Я нерідко бачив оголених жінок, які ходили коридорами його будинку, вони були п’яні і веселі, мене не соромилися, завжди посміхалися й куйовдили мені волосся. Я тоді вибігав на задвірок, де відбувалися мої перші художні спроби. Я збирав вугілля з печі й розмальовував ним високий паркан. Якуб не заперечував, він насправді мало чим переймався.

Я провів так шість років, мої батьки були прості робітники, часу в них на мене не було. Я їх також більше не згадуватиму. Достатньо розуміти, що вони не відігравали в моєму житті важливої ролі. А потім стався той випадок.

Мені було п’ятнадцять, і я закінчував середню школу. Досі працював у Якуба, який на той час дуже зістарівся, але своєму стилю життя не зраджував. Досі думаю, якби він не помер так швидко від раку легень, ми б по-чоловічому подружилися. На одній з його вечірок я звично допомагав накрити стіл, здебільшого мене просили бігати до погреба по вино.

— Ти доглядаєш за садом Якуба? — запитала мене жінка з низьким голосом.

Вона була голою, з великими грудьми, посіченим волоссям і малопомітним чорним трикутником унизу живота.

— Я доглядаю за садом Якуба, — максимально чітко відповів я. Вона посміхнулася.

— Це твої малюнки? — запитала мене, махнувши рукою в бік задвірка.

— Так.

— Я тобі подобаюся? — запитала вона.

— Так, — знову лаконічно відповів я, приховуючи гарячу ерекцію.

— Це добре, — сказала вона, а потім залишила адресу й попросила прийти до неї завтра о шостій.

Вона спізнилася на десять хвилин, потім холерично шукала ключі в сумочці.

Я відповів, що пробачаю, бо вона носить моє улюблене ім’я — Олександра — і в неї красивий костюм. Вона заперечила, бо це чоловіче поєднання. Не розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.

Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.

— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.

Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.

— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.

Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.

— Хочеш вина? — запитала.

Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.

— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.

Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.