Іван Байдак - Тіні наших побачень

Найбільше подобалось малювати тих, хто був у мене закоханий, вони намагалися зробити все, щоб спростити мою роботу, наче це від них залежав результат. Відверто, їхня відданість надихала мене. Здається, з часом я на малюнку міг зрозуміти, хто з них мене кохає. Тоді я повірив, що найгеніальніші людські творіння так чи інакше були пов’язані з цією патологією. Навіть найідеальніше підібрані кольори, найточніше взяті ноти, найвлучніше дібрані слова не зможуть передати того, що відчуває людина — кохання!

— Ви маєте скасувати цю виставку, — заявив мені Михайло. — Суспільство не готове до такого...

«Не готове» — він наголосив на цьому слові.

Суспільство ніколи не було готовим до жодної зміни. Але людська природа здатна до адаптації та сприйняття будь-яких обставин. Ніхто ніколи не був готовий до війн чи стихій, ніхто ніколи не мав певності у правильності своїх дій чи суджень. Зрештою, дивно було чути ці слова від Михайла, який мав бути зацікавлений у нових сенсаціях. Очевидно, він розповів комусь про колекцію, яку я готував. Очевидно, з ним добре попрацювали. Очевидно, мене будуть відмов­ляти від цього непрості люди. Але я поки не міг зрозуміти одного. Що поганого в грі з тілами? Якщо дивитися на це з точки зору естетики чи природного пізнання, бруд зовсім не в оголеності тіла, а в обставинах, за яких воно оголюється. Мене цікавила лише краса. За останні роки я стільки експериментував зі стилями, манерою та пошукам, що заборона моєї творчої спадщини могла бути гіршою від смертельного вироку. За останні роки я багато чого побачив. За останні роки я багато чого змінив. Я сам змінювався, а світ відмовлявся сприймати ці зміни.

Культурне життя набирало обертів. Інколи я навіть не встигав за подіями. Урешті, особисто я ні за чим не стежив, відвідував лише ті, на які мене вдавалося витягнути. Тому із суспільними вподобаннями я був не надто знайомий. Тим паче — тільки відданість своїм поглядам і стилю визначає справжність митця.

Будемо відвертими: нічого особливого я не пропус­кав. Самозакохані поети й легкодоступні манекенниці. Так звана богема, яка сама втомилась від регулярних зустрічей, але й далі впивалася вином і обговорювала речі, які можна було не обговорювати. У кутку грав радіоприймач, вихідними — місцевий джазовий бенд. Неохайний довговолосий власник безперестанку курив і частував санґрією найближче оточення. Чимало молодих осіб намагалися привернути увагу, вдавалося їм це тільки епатажною зовнішністю, тому у відповідь вони отримували лише іронічні погляди. Мене такі ситуації тішили. Люблю посередніх творців, які відповідно до розбіжностей амбіцій і реального стану речей шукають навколокультурний шлях, щоб домогтися визнання. Люблю слухати їхні претензії. Їхні доводи й аргументи. Удавано підтакувати й слухати, а в мить, коли вони чекають на твою реакцію, байдуже замовляти ще одну чашку кави.

Наївні. Таланту не потрібно шукати схвалення.

Утім, усе було не так сумно. Інколи там з’являлися цікаві персонажі. Наприклад, Марк, який спалив увесь наклад своїх віршів через помилку, яку не виправили редактори. Остап, що привіз із Нідерландів програму лялькового театру, чим привернув до себе чималу увагу, розігруючи політичні вистави. Пам’ятаю історію Володимира, який, улаштувавши страйк проти скорочення оперної трупи, нап’яв наметовий табір нав­проти мерії. У кожного з митців є такі історії. Проте якнайдалі зайшов Доменіко.

Доменіко — італієць, якого у Львів привело нове кохання. До міста він привіз глухонімий театр. Якось Доменіко зізнався мені, що своїм успіхом він цілком завдячує дружині. Він сказав, що колись одружився із жінкою, яку не кохав. Йому не подобалася її манера розмовляти, не подобався одяг, який вона носила, не подобалося, як вона готувала, а ще в них не ладилося в ліжку. Він не любив усе те, що в жінках зазвичай подобається. Він навмисне довів себе до такої депресії, що рятували його лише нові п’єси. Його вистава побила всі рекорди, а мені стала за хороший приклад...

Самотність я виправдовував своїм жахливим характером, зовсім не творчістю, хоча в моменти стосунків я справді мало малював. Я не вважав жінок перепоною на шляху до визнання, проте інколи доходив думки, що мені категорично заборонено будувати стосунки. Коли я закохувався, то переставав кохати. Бо кохати можна лише недоступність. Усе решта — стосунки, що їх я ніколи не вмів вибудовувати. Були ревнощі, була пристрасть, було і кохання... Але у своєму прагненні досконалості я не міг сприймати жінку як картину, раннє захоплення все одно змінювалося розчаруванням, вона також змінювалась — і не могла залишитися в пам’яті ідеальним експонатом. Я боявся цих змін. Тому я боюся закохуватися. Я не хочу бачити жінку біля вівтаря, якщо мені доведеться побачити її в коробці.