Іван Байдак - Тіні наших побачень

Ми бачилися частіше, це набувало регулярного характеру, вона обирала потайні або людяні місця, наче остерігаючись наклепів чи підозр. Розмови торкалися тільки мистецьких тем, їхній характер був стриманий і розважливий. Вона намагалася всіляко тримати дистанцію, не розуміючи, що, дозволяючи це спілкування, апріорі йде на ризик. Кожне нове слово звучало як виклик, кожна наступна фраза на крихту наближувала мою перемогу, хоча вона й заперечувала кожен найменший мій натяк. Зрештою, одного разу вона, сп’яніла від вина в моїй майстерні, запитала, що мені від неї потрібно. Почувши, що кохання і відданість, Магда розсміялася. Утім, після того мовчки пила. Я ще на крок наблизився до неї. Жінці достатньо посіяти в голові ідею, решту вона зробить сама...

Мені вдалося. Вона почала зовсім інакше дивитися на мене, насмішки або скепсис щодо моїх пропозицій змінилися цілковитою байдужістю, її хвилювала ця тема, тому вона всіляко намагалася уникнути її. Вона ставала ближчою, чого не хотіла визнавати. Зрештою, я й далі грав за її правилами. Хоча тепер це була контратака і жертва заради перемоги. Як у шахах: хочеш дійти до короля — віддай пішака. Магда й далі оберігала свою гідність, треба зізнатися, трималася міцно, але стало зрозуміло: вона скоро не зможе панувати над собою. Це було питанням часу, оскільки я обрав правильну манеру. Її виказували випадкові доторки, складні розмови, інколи незрозумілі образи, вона поступово здавалась, але цього було мало, мені потрібно було її зізнання.

У двері постукали. Це був невпевнений, але наполегливий звук. Наче хтось вирішив виговоритись, але до останнього сумнівався.

— Нарешті дістався сюди, — мовив візитер, упевнено ввійшовши до кімнати. — Колись мені здавалося, для цього потрібно обов’язково мати вагіну. З твого дозволу я не роздягатимусь.

Адам за давньою звичкою відчинив вікно, оглянув найсвіжіші роботи, повільно набив люльку, а потім багатозначно подивився на мене. Мовляв, розповідай. Своїи звичаєм ми ділилися новими відкриттями, розумінням життя чи останніми подвигами. От тільки звички часом змінюються, і говорити не залишається про що. Особливо коли все зрозуміло.

Його не було останні десять років: виїхав до Франції через політичні непорозуміння з владою. До його честі сказати — кликав із собою. Після того навіть не писав.

— Маєш поганий вигляд, — зазначив.

Я просто зміряв його поглядом.

— Коли повертаєшся, — почав він, — найбільше, що цікавить, — чи буде хтось чекати. Решта сприйма­ється за фактом: зміни, нові обличчя й порядки, напади ностальгії. У поверненні є щось міфічне: ти одразу хочеш перевірити, чи все залишилось на своїх місцях, або шукати людей, з якими в тебе не втрачений зв’язок.

— Є зв’язки, які обриваються, і повернення стає неважливим. — Я не міг пробачити йому втечі.

Саме втечею я називаю його так званий пошук перспектив.

Останніми роками до його виїзду ми розпочали спільний проект, ним ініційований. Це була серія портретів військових, присвячена пам’яті Мілоша, нашого спільного друга, що загинув на війні. Ми малювали чоловіків у день приїзду на службу і в перспективі — за деякий час. У цих картинах добре виявлялася суть вимушеності. Ми вважали, що в людей змінюються риси обличчя, коли вони йдуть проти своєї волі. Згодом ми малювали перших жертв війни, жінок-волонтерок, скривджених митців, наляканих дітей, перших переселенців. Це не могло подобатися владі, яка спричиняла тиск, бо наша діяльність підривала й без того нестабільну соціальну ситуацію. Адам дуже непокоївся через свою безпеку, зрештою перетнувши французький кордон після численних погроз можновладців. Цього я йому не пробачив. Відданість справі для мене завжди була на першому місці. І жоден чинник не міг стати цьому на заваді.

— Кажуть, ти багато встиг, — вів далі Адам. — І досі намагаєшся уникати людей?

— Слава — надто короткочасна річ, — відповів я. — Тим паче, чим цінне визнання людей, які нічого в цьому не тямлять?

— І таки вважаєш себе розумнішим за інших?

— Радше не дозволяю нікому впливати на мою думку.

— Ти завжди себе обмежував цим, друже, інколи навіть безглузда ідея може відкрити шлях до чогось цінного. Навіть у найменших дрібницях можна розгледіти щось справді вартісне. Втеча від реальності — не запорука створення автентичності, як і навколишній вплив не обов’язково спричинює крадіжку, плагіат...

Що міг мені розповісти чоловік, який побоявся смерті, який зрадив ідею і завжди обирав комфорт? Чого він міг мене навчити? У своєму житті я зазнав хвороб і бідності, втрат і обману, навіть війни. Світ перестав мене дивувати, а життя — вабити чимось незвіданим. Мої висновки не завжди були гуманними, часто — цинічними. Я сприймав людей як об’єкти, але втомився від фальші, зупинився в гонитві за славою, проте завжди шукав легких шляхів задоволення. Інколи всі стають засобами виконання потреб, але це теж нормально. Можливо, і є цілі, заради яких варто боротись: відданість, чесність, справжність. Утім, це теж залежить від нашої позиції. Існують пропозиції, від яких не відмовляються, обставини, за яких обманюють, учинки, які не мають виправдань. Життя не дає часу перевести дух. Не існує ані стабільності, ані гарантій, щастя швидкоплинне, і тільки кохання — вічне. Щоправда, об’єкти кохання змінюються.