Іван Байдак - Тіні наших побачень

Тоді Михайло запрошував на нову виставку сучасного мистецтва. Я ненавидів усе сучасне й не міг називати це мистецтвом. Радше альтернативою, що трішки пом’якшувало моє ставлення до незрозумілих мені карикатур. Мистецтво має дотримуватися класики або випереджати час. Візуалізацію того, що не відтворюється в житті, можна назвати відхиленням, але ніяк не мистецтвом.

Я не висловлював свою думку після презентації — це робили і без мене. Ми сиділи в тісному колі й випивали. Хтось підтримував художника, дехто його критикував. Вона сиділа збоку й уважно слухала кожного, хто захотів висловитись. Хто вона була — невідомо, але випадкових людей у такі кола не допускали. Цим вона мені і впала в око: спокійним і врівноваженим спостеріганням і, очевидно, власним аналізом. Розгнівив лише Едуард — письменник, який був відоміший як критик, а не автор, що, власне, і пояснювало його рівень.

— А я не вірю емоціям, які передають словами, — перебила його Магда. У певний момент вона висловила невдоволення більшості з присутніх. — Словами обманюють, хіба не так? Тоді як ви смієте зневажливо ставитися до творчості, що може по-справжньому передати внутрішню ідею? Музика, живопис, танець — це справжня творчість. Ваша проза — обман! А ви з цього робите мистецтво...

Заграв джаз. Цього разу це були якісь португальці. Худа дівчина, у якої незрозуміло звідки бралося повітря для гри на саксофоні, та двоє бородатих старших чоловіків. Критик підвівся й запропонував дружині потанцювати. Це був його найкращий учинок за вечір, вдале рішення, щоб уникнути конфлікту. Його прикладу слідували й інші.

— Ви танцюєте? — Магда запитала мене поглядом.

Я мовчки підвівся та простягнув руку.

Ми ще не почали танцювати, а я вже здався і був готовий на всі її примхи. Вона пахла терпкою гвоздикою, вміло зберігала дистанцію, але дозволяла вести. Я інколи йшов на компроміси, інколи виявляв турботу, подеколи моя поведінка набувала впевненого власницького тону, я поводився, демонструючи, що можу бути гнучким і підійти під її критерії не тільки в танці. Коли закінчилася пісня, я подарував їй квіти, вправно скориставшись нагодою: інколи в такі заклади приходили звичайні квіткарки. Це був чудовий спосіб проявити симпатію, чого я ніколи не зробив би за офіційних умов із ризиком відмови. Мені вдалося цим її вразити. Вона всміхнулася у відповідь.

У цій усмішці я вбачав зелене світло. Є угоди, що укладаються без обговорень... За замовчуванням. Усе породжує інтерес, байдуже, які на те причини. Наша гра несподівано розпочалась, імовірно, незаплановано триватиме, тому не хотілося, щоб стосунки набрали абсолютно звичного для всіх розвитку. Зрештою, якщо все закінчується ліжком, то що може бути цікавішим, аніж шлях до нього? Власне, у цьому суть партії.

Наше спілкування відбувалося у форматі світської ввічливості, і що довше так тривало, то менше шансів у мене залишилось змінити вектор. Я хотів розповісти про якийсь епізод свого життя, про що вона могла б запитати, чому саме цей випадок я обрав. Міг вразити відвертістю розмов, хоча навряд їй потрібні були мої слабкості. Тому ми обговорювали навколомистецькі теми, моя іронія відносно цього неабияк її тішила. Зрештою, я став її дзеркалом, поводився так, як вона від мене цього очікувала. Реагував на її підказки і, не розуміючи передумов і наслідків, погодився грати за її сценарієм. Я був готовий пірнати в її глибини, навіть якщо на дні був би звичайний пісок. Красивим жінкам варто говори про їхній розум. З амбітними слід виявити обізнаність у їхніх успіхах. З розумними розмовляти лише про почуття. На менше вони не пристануть!

Ніхто не помітив, як і коли ми зникли, вона ввічливо попрощалася, одягнула пальто і вийшла, за хвильку я вийшов у вбиральню і не повернувся. Зрештою, всі далі сперечалися, а ми були вже в іншому вимірі. Вона чекала на мене за рогом. Нам удалась іще одна безслівна домовленість, вона вкотре всміхнулась. І далі всміхалася дорогою. Ми прямували вулицями, не обговорюючи маршрут, наче він був для нас звичний. Я деякий час пробував розпитати, що привело її в наше місто, як вона оцінює наш мистецький рух та кого цінує з художників. Вона відповідала на все, що її не стосувалося. Я пошкодував, що надав їй можливість вибору. Тому далі я розповідав про речі, які, на мою думку, мали б бути для неї вагомими: цікаві місця та події, персони, з якими варто було б познайомитися.

Її замкнутість заворожувала, ця скритість не заважала їй вести цілком інформативну розмову, навпаки — породжувала ще більше зацікавлення. І навіть коли в один момент вона перервала, здавалося б, живу бесіду фразою, що ми підійшли до її готелю, це не видалося передчасним чи неввічливим, а демонструвало повноту нашої першої зустрічі. Ця тактовність не могла не зачарувати. Я досі дивувався, як швидко їй вдалося цілком заволодіти моєю увагою. Деякі жінки викликають бажання, інші — інтерес, вона, здається, володіла найвищою мірою зваблення — умінням утримати чоловіка.