Іван Байдак - Тіні наших побачень

Мені не потрібне було це виправдання. Я не збирався зазіхати на її безпеку. Але не міг дозволити їй звинуватити мене в тому, що сталося. Вона могла все списати на імпульси, хвилю бажання, мінливу слабкість чи неспроможність захищатися, але вона не мала ставити під сумнів мою перемогу. Жінки дивні й незрозумілі створіння. Як же все-таки змінюється поведінка, коли падає їхній захист...

На ранок вона сказала, що мусить покинути місто, попросила не шукати її, бо сама дасть про себе знати. Я зіронізував стосовно її драми. Після чого дізнався про чоловіка та небезпеку цих зв’язків. Вона нічого не розповідала про нього і ніяк не пояснювала наших зустрічей. Наступні рази Магда також покидатиме моє помешкання затильними дверима, потім зайде в поштове відділення, наче надіслати листа, і після цього заховається в телефонній будці, навмисно привертаючи увагу людей. Таким чином вона уникне підозр.

Вона не вдавалася до подробиць, давши зрозуміти, що наданої інформації для мене має бути достатньо. Я особливо не випитував. Жінка завжди відповідатиме лише на ті запитання, на які сама захоче відповісти, шукаючи шпарин, щоб уникнути незручних. Ким була Магда? Поєднанням пристрасті й ніжності, турботи та зваблення. Певною мірою естетики. Жінкою у всіх можливих моделях. Моделях загубленої дівчинки чи мудрої порадниці, яка так чи інакше маніпулює твоїм інтересом. Тому навряд чи мені пощастило, навряд чи я почую від неї історії про нещасливе життя з чоловіком, тим паче зізнання. Вона була надто розумна. Усе відбувалося надто швидко. Це можна було виправдати бажанням залишатися в тіні. І остаточно розбило мою віру в жіноче кохання. Жінки не здатні кохати, інколи вони схильні до жертовності чи покори, але вони ніколи не відмовлять собі в пізнанні нових чоловічих типажів. Цей інтерес переслідуватиме їх протягом усього життя. А чоловікам кохання потрібне як відповідальність. І, як наслідок, жіноча любов завжди буде яскравішою, чоловіча — сталішою. Зрештою, я не міг ужити цього терміна в нашому разі, це була гра, їй щось було потрібно від мене, і мені залишалося лише спостерігати.

До виставки зостався тиждень. І мене активно намагалися переконати відмовитися від цієї затії. З одного боку, це були меценати й колекціонери, які пропонували влаштувати закритий аукціон, з іншого — різні суспільні організації, що хотіли запобігти соціальному бунту. Влада на той час заплющила очі, утім, обмежила поширення лише в культурному середовищі. Вони мали силу заборонити мені, але дали право вибору... На субсидії та державні ранги я не купився.

Що мене могло злякати? Погрози? Дурна слава? Хіба це ціна, щоб відмовитись від справи життя? Це не було ані протестом, ані бажанням чергового самовираження. Я був готовий опісля спалювати картини чи просити вибачення в усіх скривджених. Ця виставка була підсумком, завершенням циклу, моїм бенефісом. Зрештою, Михайло здався і вручив мені ключі. Ми могли облаштовувати зал.

Я сидів у «Штуці». Кельнер принесла мені кави по-віденськи, я набивав тютюн і слухав молодого гітариста. Хлопець, одягнутий у чорну сорочку, метушливо озирався, наче когось виглядав, і награвав спокійні іспанські мотиви. Моє життя вперше було схожим на ці мелодії.

Усе текло спокійно й логічно — зважені вчинки, розважливі думки, впевнені дії. У певний момент мого життя усі життєві події, усі намагання, потуги й досвід зійшлися в єдиному місці. У мене була кохана жінка, інтрига, таємниця, я стояв на порозі чергової слави та визнання. Усе не могло бути настільки добре. І не було.

— Не можу повірити, що ви справді наважитесь це зробити, — звернувся до мене літній чоловік в елегантному костюмі та з тростиною, на яку він спирався. Він підняв капелюх, вітаючись, тим самим запитавши дозволу присісти. Я не відмовив. — Ви, очевидно, мене не пам’ятаєте. Ми бачилися близько двадцяти років тому у Франції, ви тоді були художником-початківцем, ми зустрілися на Паризькому з’їзді...

— Жан-П’єр Тіссе, — я впізнав його.

— Це добре, — відповів він задоволено. Отже, непотрібно було гаяти час на знайомство. — Не буду приховувати, що мене привела сюди ваша колекція. Мені незрозуміло, яким чином вам дозволили її представити публіці, але розголосу вона набула й у колах французьких жандармів. Часу в мене обмаль. Справа, зрозуміло, делікатна, але дозвольте мені поцікавитися: за скільки ви готові продати колекцію?

Жан-П’єр був знаний колекціонер. Один із тих, кому притаманні і смак у живописі, і вміння вести переконливі діалоги. Він заробив капітал на промисловості, тому зацікавлення мистецтвом було доволі-таки дивним. Хтось пов’язував це із захопленням його дружини, однак правдоподібнішою видавалася версія про його особистий захват від французької художниці. Саме заради її прихильності він зібрав значну європейську колекцію. Або ж це був лише спортивний інтерес.