Іван Байдак - Тіні наших побачень

Мої картини перенесли в «Штуку», усе було готово де сенсації. У тому числі і я. Завтра буде важливий день, утім, я пройшовся рідними вулицями, замовив алкогольний напій і повільно повертався додому. У переддень про мене говорили, мабуть, усі... Я не зважав. Давно звик до обговорень і засудження. Мовчала лише Магда. Це мене засмучувало. Що я відчував? Я не міг повірити, що вона хотіла мене підставити. Зрештою, у житті завжди треба миритися і йти на компроміси. Власне, я не хотів чути ні виправдань, ні пробачень — я просто хотів знати причину.

Вона на мене чекала. Був помітний саме факт очікування. Я кивнув, привітавшись, і зайшов у ванну, де довго простояв під душем. Старанно поголився. Віднедавна не міг працювати, поки мені не подобалось відображення у дзеркалі. Можливо, я це робив для неї, бо моя щетина завжди подразнювала її шкіру. Коли вийшов — вона стояла оголена і дивилася на мене. Мабуть, думала про щось непристойне, але різко заперечила мої здогадки, щойно я став наближатися до неї. Вона взяла пастель і заходилася малювати. Контури нагадували чоловіка із красивою статурою. Я сидів, відкинувшись на ліжку, і споглядав за нею, попиваючи вино. Мені цього було вдосталь. Частіше манить саме недоступність краси, коли вона подається дозовано, а не випивається залпом. Вона й далі стояла поряд, не помічаючи мене. Не розумію, що хотіла цим показати... Але мене чарує загадковість, завжди манить ця непостійність, немов настрій митця, наче почерк генія... Так і минав наш вечір: вона малювала, а я споглядав, на столі стояли келихи вина, у кімнаті мерехтіло світло.

— Підійди до мене, — попрохала.

— Тобі холодно? — запитав.

— Тобі подобається мій шрам?

Вона показала давній поріз на стопі і поклала мою руку на те місце, після чого сіла поруч, готуючись розповісти історію.

Мені було тоді лише двадцять. І моє життя йшло так само легко, як і мої стопи торкалися бруківки вільного Львова. Я багато у що вірила, сприймала світ як найбільшу загадку, в якій моїм покликанням було її пізнавати. Мене багато що дивувало і тішило: дощ і скрипка, солодка вата і терпка кава, запах фарби і поїздки австрійськими трамваями. Тобто всі доступні та близькі мені речі. Я знала, що заслуговую на щось особливе — до слова, багато не хотіла, мене влаштовували стара канапа, можливість подорожувати Європою і чоловічі погляди. Мені подобалось привертати увагу і хотілось колись покохати самій. До речі, я пробувала малювати, але особливого хисту в мене не було. Тому я подалася в театр, грала другорядні ролі, проте згодом мені це заняття також набридло. Зрештою, це не має нічого спільного із цією історією, я просто хотіла, щоб ти бодай щось про мене знав. Але більше не затримуватиму тебе, тому одразу перейду до головного. Я зустріла його на якійсь виставці... Відвідувала я їх доволі багато, тому не згадаю точно, на якій. Як він мені потім сказав, захопила я його своєю неуважністю, складалося враження, що я роздивлялася картини поспіхом. Так чинять люди, які геть не знаються на мистецтві або надто обізнані. А мені тоді було лише двадцять, розумієш? Тому він насміхався з мене, а я колись пообіцяла стати кращою за нього. Першого вечора він надто уважно мене розглядав, запросив за свій столик — ми сиділи тоді в «Штуці», я була там уперше, а він те місце полюбляв. Я йому сказала, що приїхала сюди з трупою і буду у Львові лише місяць, на що він відповів, що це не має значення. З ним важко було сперечатись. Він здебільшого мовчав, а це притягує жінок... Тому не звинувачуй мене, що я тоді так швидко віддалася...

Він був у мене один із перших, він був вправний коханець, але справа не в цьому.

Зізнаюсь, я боялася його. Хоча агресії він не виявляв. Першою кінчила я, тому мені було дуже важливо, щоб йому теж було добре... Коли його тіло затремтіло, я чомусь різко підвелася й почала шукати одяг, розкиданий у його майстерні. Він не намагався мені перешкоджати, а став набивати люльку.

— Зачекай, — попросив він, і я вмить підкорилася.

Він підійшов і знову зняв з мене одяг. Потім приніс невеличке крісло і попросив сісти на нього. Він почав мене малювати. Спочатку я не розуміла, що відбувається, але це тривало недовго. За півгодини він попросив мене підійти. На малюнку я здавалася красивішою. Мені сподобалось, тому я заходилася його цілувати. І тоді сталось те, що змусило мене втікати. Він не реагував на мене. Він відштовхнув мене і далі дивився на картину. Це тривало десять хвилин... Він навіть не зауважив, як я стала вдягатись, навіть не надав цьому значення. Тому я просто зібрала речі і втекла. Дорогою наступила на склянку з під вина, звідси цей шрам. Але тоді я не переймалася через кров... Я позна­йомилась із тим, що може бути набагато небезпечнішим — справжньою одержимістю. Тому я втікала — мене злякав його погляд.