Іван Байдак - Тіні наших побачень

Його пропозиція мені лестила, однак пристати я, звісно, не міг.

— Ви розумієте, що мені потрібна лише автентичність. Лише обрані люди зможуть насолодитись вашою майстерністю. Опісля оприлюднення ваша колекція втрачає свою цінність. Тому і ціну я можу запропонувати відповідну.

Я ще раз запевнив його, що подальші розмови не мають сенсу. Він особливо не наполягав. У своїй тривалій кар’єрі він чітко усвідомив: якщо все має свою ціну, то часом за гроші цього не купиш.

— Тоді я можу попросити про одне, — він зробив акцент на цьому слові. — Магда Новацька. Я знаю, що це ім’я вам знайоме. І помітив її часті вечірні візити до вашої оселі. Не хвилюйтесь, ваше особисте життя залишиться особистим. Я просто хочу знати, що колекція не дістанеться моїй конкурентці. Саме небажання поступатися змусило мене за вами стежити.

— Конкурентці? — перепитав я. Хоча в голові вимальовувалася чітка картина стосунків, які між нами народжувалися.

— Звісно, — запевнив мене Жан-П’єр, — мені хочеться вірити, що це питання винятково особистого характеру. Вибачте за відсутність такту, але я справді хочу знати, що ви не продасте колекцію Магді Новацькій.

Далі я дізнався більше. Я спробував удати, що обізнаний із родом діяльності Магди, що мене хвилює лише її особисте життя, і, зрештою, мені вдалося дещо довідатися.

Вона була звичайна полька, грала другорядні ролі в театрі. Часто мігрувала з трупою, тому ходили плітки, що полюбляла вв’язуватися в різні любовні авантюри. Краса гарантувала їй чоловічу увагу, ро­зум — можливість приховувати різні забави. Декілька років тому вийшла за німецького офіцера — кажуть, це також була одна з випадкових ситуацій, але їй удалося певним чином переконати його у своїй порядності. Зрештою, поруч із ним вона поводилася, як належить заміжній пані. Його ранг і авторитет тиснули на неї, тому вона кинула театр, а у світське життя увійшла колекціонеркою. Зрештою, усі колишні гріхи, які могли випливати за заміжжя, вона могла списувати на плітки, пов’язані зі спекулюванням чи творчим оточенням.

Останніми роками їй пощастило зібрати чималу колекцію творів сучасних митців — статки чоловіка це дозволяли.

Але продовження історії я вже не чув, як і розповіді про те, чим саме вона не догодила Жан-П’єрові. В одну мить я зрозумів, що також став жертвою маніпуляцій, тільки поки не розумів ціни. Старий розпитував, як саме вона намагалася мене переконати, його дивувало, що жінка навіть не побоялася ризику бути викритою перед чоловіком. Що ж вона знайшла такого в моїх роботах, що могла піти на таку небезпеку?

Після цього він говорив про свої зв’язки у Франції, далі перейшов на загальнокультурні розмови, зачепив повоєнні теми, але кінець кінцем втратив будь-­яку мотивацію і, не чекаючи від мене жодної відповіді, тактовно зник. Тільки я тепер спокійним бути не міг.

Моя неприязнь до колекціонерів навряд чи могла сягнути вищого піку. Я ніколи не розумів бажання людей приховати речі, якими, навпаки, варто пишатися, навіть якщо їхня цінність визначається обмеженістю доступу. Однак гіршим за ув’язнення вільного прояву ідей може бути хіба що шлях, яким митця вводять в оману. Що вона хотіла отримати? Викрасти експонати, спробувати викупити, апелюючи до моєї симпатії? Це була підстава чи вона готувала сенсацію? Мені важливо було знати, чим вона керувалася у своїх учинках. Магді вдалось мене здивувати своєю обізнаністю в галузі живопису ще під час першої зустрічі. Тому я міг відкинути факт збігу і звинувачувати лише себе в тому, що нічого не запідозрив. Вона чітко знала, що я останнім часом роблю. Можливо, тому не заважала мені в процесі роботи. Пам’ятаю, якось я запитав її, чому вона навіть не цікавиться моєю працею. Вона відповіла, що не хоче засмучуватись через побачене з огляду на жіноче сприйняття ситуації. На той момент мене ця відповідь улаштувала.

Відтепер я навпаки провокував потрібні обставини, щоб з’ясувати ситуацію. Я залишав двері на горище відчиненими, просив її принести мені вечерю в майстерню, запрошував гостей і пропонував їй провести екскурсію. Вона шукала різні відмовки та шляхи уникнути обговорення. Інколи це були жарти чи провокації, інколи — хитрощі чи прямі відмови. Зрештою, коли ці психологічні ігри набридли нам обом і вона запитала, чого я хочу цим домогтися, я розповів їй правду:

— Ти колекціонер, я все знаю. Що тобі потрібно?

Вона заплакала.

Я ненавиджу це вузькошаблонне композиційне сприйняття: вагомість імені, оцінка образу, вимоги етикету, втома від уваги. Інколи замислююсь, чи існує відокремлене життя митця і чоловіка, чи ти приречений на незворотний стереотип творчих упереджень? Тому разом із привілеями імені ти мусиш завжди миритися із неможливістю сховатися чи бодай бути об’єктивно оціненим.