Іван Байдак - Тіні наших побачень

Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.

Мольберт, пастель, вітраж, кракелюр, етюд, етюдник, ескіз, акварель, начерк, планшет, палітра, пензель, мастихін, розчинник, перо, розтушувач, ватман, лайнер, мазок — я не знав спершу значення всіх термінів, але наче непогано ними послуговувався. З мене не насміхалися, навпаки — намагалися мені допомогти. Тоді я цьому дуже радів, тепер я розумію, що це був шлях самоствердження. Митці ревниві. Усі без винятку.

Я провчився там три роки, мене кілька разів називали кращим студентом, мої твори продавали на міжнародних виставках, декілька разів у мене брали інтерв’ю для місцевої преси. Чи закрутило мені це голову? Ні. Я багато працював і не дозволяв собі відволікатися. Це був шанс для простого хлопця досягнути того, чого прості люди намагаються цуратися, спираючись на нерозуміння. Тому я мало спав, мої дні минали в майстерні, а коли руки втомлювалися — за книжками. Література стала моїм другим захопленням, я розумів, що тільки всебічний розвиток може зробити мене великим.

— Ти маєш дозволяти собі насолоду, — сказав Ґреґор.

Він був власник закладу і причетний до всіх процесів. Здавалось, він був завжди сумний, а може, осоромлений своїм життям. Йому личило бути сумним, чи, радше, це був тиск віковічної мудрості, яка також була йому притаманна. Мене в ньому захоп­лювала здатність знайти ту тонку грань, що не дозволяє творчості цілком стати захопленням, але й не ставитись до неї, як до роботи.

— У цьому немає логіки, — казав він, — ти маєш бути відданим і закоханим.

Забудь про натхнення. Не уникай, якщо воно тебе наздоганяє, і хитруй, коли воно відсутнє. Роби перший крок назустріч — бери кисті і малюй не думаючи. Черпай ідеї зсередини, якщо не бачиш їх навколо. Культурне оточення, обстановка, ніч, сп’яніння — другорядні засоби, ти маєш навчитися сам доводити себе до екстазу.

І задоволення — не забувай про нього.

Ґреґор пішов невдовзі по Якубу. В один момент я злякався, що всі, хто торкався мого мистецтва, помирали, хоча, здається, це для всіх невідворотний процес.

Ми заробляли перші гроші на вулиці, малюючи шаржі чи пейзажі, цікаві для туристів. Гроші витрачали на вино й сигарети, інколи дозволяли собі походи в ресторан. На той момент мені було близько двадцяти, я винаймав квартиру біля Ринку разом із трьома товаришами. Жити разом було нелегко, описувати причини немає бажання. Тоді недоречним стане слово «товариші». Ми перебувалися все тими ж заробітками, дурманили жінок, сперечалися про творчість і мріяли про велике. Щоправда, стати великим судилося тільки мені.

З Адамом я познайомився двадцять сьомого липня — добре пам’ятаю той день. У Львові дощило. Це була одна з тих раптових короткочасних злив, характерних для мого міста. Люди хаотично втікали в кав’ярні та під’їзди, зачиняли літні веранди, хоча дехто знімав взуття й танцював під дощем. Я ж просто дістав парасольку, прикріпив її над мольбертом і, заховавшись під таким «дахом», далі малював собор. Це був домініканський костел епохи бароко, який я намагався зобразити на сучасний манер.

— Я заплачу вам тисячу крон за цю картину.

— Вона ще не готова.

— Власне тому я прошу припинити роботу над нею, у вас буде цікавіше заняття. Пройдете зі мною в кафе?

Адам, як виявилося, довго за мною спостерігав. Потім він зізнався, що найбільше його підкупила моя відданість праці. Таланту ж було мало, а він бачив багато хороших художників. Я пристав на його пропозицію і наступні кілька років ми провели у Відні. Малювали картини на замовлення міщан — у ті часи було модно оздоблювати ними помешкання. Тоді під впливом кубізму, неокласицизму і меншою мірою імпресіонізму сформувався стиль арт-деко, що й був найпопулярніший за тих років. Це були роки праці... голодні та п’яні, деколи — закохані. Ми не жили у Відні, який змальовують у художніх творах, — ми створювали це місто для інших. Це був важкий час, але він вартував того. Я поїхав до Відня малим недосвідченим хлопцем, а повернувся звідти заможним зрілим художником, перед яким схиляв голову світ. Ми з Адамом залишились у Львові. Місто, яке сформувало тебе, завжди буде найсприятливішим для творчості. Ми знову ж таки малювали закордон, але тепер жили життям богеми, а не підрядників, які виконують чиїсь замовлення.