Іван Байдак - Тіні наших побачень

Вона себе налаштувала на байдужість до чоловіків, проте не зреклася їх. Просто думала про нього дещо абстрактно, хоча не давала цього взнаки. Пообіцяла собі зберегти себе. Не для нього, не для його насолоди. Для його бажання. Їй подобалося, коли її хотіли. Її тіло мало ще їй послужити, без великих акцентів на користувачів. Хоча він також був частиною цієї історії. Просто він у неї ще не вступив.

Історія ще не розпочалася. Поки що він снідав у ресторані готелю. Він завжди надавав перевагу шведському столу: так менше відволікали офіціанти, яких він не зносив (а це ще й називають хорошим сервісом). Наклавши на тарілку овочів та яєчні, деякий час обирав сосиску (у Німеччині до цього ставляться особливо трепетно, а він поважав місцеві звичаї). Перед тим як сісти за стіл, Деніел повісив піджак на спинку крісла, послабив краватку. По сніданні погортав газети, хоча місцеві новини його мало цікавили.

Берлін завжди складає оманливе враження: холодний ранковий консерватизм із плином дня й людського відчуття голоду стає метушливим в обід, розважливим у вечірній та розгульним у нічний час. А на ранок усі знову замітають сліди нічного життя і живуть відліком часу до наступних оргазмів.

Чи втомили його, Деніела, численні поїздки зі схожим сценарієм бізнес-зустрічей, готельних номерів і випадкових сусідок? Йому до вподоби було життя ІТ-менеджера, хоча навколишня ідеальність і надлишковий комфорт часом змушували почуватися не зовсім живим чи просто несправжнім. Головне — перед відльотом купити нову колекційну пару черевиків у кожному відвіданому місті, що іде врозріз із кочівним життям і відсутністю потреби в локальному гардеробі. Але йому подобалося зручне якісне взуття — у ньому він почувався впевненіше.

Він вагався, чи залишати чайові, але залишив, щоб оплатити потребу прибрати за собою. Швидко вдягнув піджак і непомітно покинув приміщення. Його влаштовувало залишатися непомітним — значно безпечніше, коли ти не надто затримуєшся в чиїхось думках. Та й знали його здебільшого з «Лінкедіну» [1] «Лінкедін» («Linkedin») — соціальна мережа для пошуку й установлення ділових контактів. й корпоративного листування. Люди, яких бачиш лише одного разу, за статистикою, забуваються протягом п’ятдесяти двох днів. Це також його задовольняло.

У неї був чоловік, який жив у її думках, але не було такого, який змусив би не думати про інших. Хоча що він залишив по собі? Томний біль м’язів, що нагадує прадавні рани, комплекси та страхи, спричинені дитячими травмами, улюблене взуття, яке натирає п’яти, чи сумління, що давно вже не мучить.

Недоліковані зимові простуди, хронічні весняні неврози, з якими якось треба було ладнати, а нато­мість вона напивалася і пролежувала вечори на холодній підлозі. Роздумувала про дядька в Арґентині, гарячу пристрасть якого могла б відчути, не помічаючи родинних зв’язків. Любила перебирати його листи, часто хотіла запхати в конверт трусики й надіслати йому в Буенос-Айрес. Він був затятий колекціонер. Вона дізнавалася про нього з листів і була єдина, кому він надсилав звістки з моменту, коли двадцять років тому втік із Югославії. Андреа не завжди розуміла його почерку, але чудово розуміла його думки. Його старечі збочення виправдовувала саме змушеною втечею. Тому приймала його. Зрештою, він так само ненавидів чоловіків, їхній вроджений тоталітаризм, який найчастіше стосується саме жінок. Дивно очікувати такого від істот, які народжуються з вагін, біля яких згодом і крутяться нікчемними адептами.

«Узагалі все — суцільний обман, — написав він, дізнавшись про Мілана. — Але якщо тебе обманювали, отже, ти втратила людину, яку вигадала, людину, якої, по суті, не існувало, і покинула того, кого, як виявилося, зовсім не знала. Тільки нерозуміння цього все знищує».

Вона — сербка, що виїхала до Німеччини. Це була типова імміграційна історія із чорними нелегальними роботами, дискомфортом через брак особистого простору, соціальним утиском і надлишковою чоловічою увагою, хоча чоловіки й допомагали їй зіп’ятися. Слов’янська зовнішність притягувала їх, її сербська відданість не створювала для неї внутрішніх конфліктів. Зрештою, вони мусили розраховуватися за секс, вона без проблем ділилася тілом. Взаємне бажання — необов’язкове, вона це усвідомила ще тоді, у Сербії. Це згодом Андреа визначить для себе, що її ґвалтували. Їй нав’язуватимуть це психологи та феміністичні ідеї, прочитані в журналах. Зрештою, що її фригідність має із цим спільного? Близькість для неї була чимось вищим.