Іван Байдак - Тіні наших побачень

Генрі — 35. Він одружений. Дантист. Говорить, альтруїст. А ще незрівнянний майстер виставляння. Не розумію, чому він так любить говорити про себе. У мене просто добра пам’ять.

Наші стосунки — партія в доміно, де намагаєшся підставити суперника, або ж морський бій, де силуєшся вдарити в слабке місце. Мені здається, я її веду. «Здається» — ключове слово цього твердження. У мене гендерна перевага. Він змушений реагувати на мої ходи, часто вважає їх примхами. Мені хочеться вірити, що його дії — лише реакції на створені мною передумови, а його несподіванки — сліпі постріли, які обертаються проти нього ж.

Цілком можливо, йому достатньо лише сексу зі мною.

Зрештою, нам обом добре.

Навряд я витримаю наполегливі домагання чоло­віків, та й мало з них зможуть зацікавитися подібним стервом. Але якщо такі є, вони, очевидно, слабкі, тому навряд це те, що потрібно мені.

Дедалі рідше думаю про чоловіків — дедалі частіше підозрюю себе в асексуальності.

Мені подобається близькість, фокус чоловічого фалоса біля вагіни, факт присутності регулярного сексу в моєму розкладі, але я жодного разу не говорила, що хочу його, відсутність одного партнера швидко наповнюється іншим. Якби я була чоловіком, у мене не виникало б ерекції.

Люблю чисті сторінки. Однак часто залишаю їх недоторканими. Це зменшує вірогідність помилок. Тому люблю чоловіків, які не просять залишитися, не люблю людей, які говорять в умовному способі, люблю обірвані розмови.

Не люблю, коли виправдовуються, але сама часом виправдовуюсь. Деякі люди як совість, а я люб­лю обманювати совість.

Здається, життя триває між критичними станами крайнощів, періодами гіперактивності мозку. Вони виникають, коли все йде надто монотонно, коли організм вимагає емоційного сплеску, аби спокій не змінився апатією. У такому разі подальші дії мають непередбачуваний результат, який не раціоналізується і не піддається логічним поясненням. Цей учинок, можливо, звичайний збіг обставин, випадкове поривання чи, на перший погляд, свідомий вибір, у результаті якого не знаєш, чим керувався.

Я просто вдаю, що не було тієї ночі. Не було того епізоду, який надовго вибив мене з колії. Збоку це мало скидатися на цікавий роман, який розвіяв би нашу з ним монотонну реальність, або, щонайменше, випадковий зв’язок, на який ми обоє мали право і який не зачіпав почуттів інших, другорядних акторів. Збоку це справді мало вигляд змови двох від сторонніх. Закулісних дій, до яких доступу, а то й стосунку нікому немає.

Насправді він наче відчував мій настрій, наче розумів усю сумбурність і алогічність того дня. І сам він, здається, був апофеозом цього безглуздя, однак здавався чи не найадекватнішою подією того вечора.

Він просто дочекався мене на зупинці, безцеремонно підсів у мою машину, показував бажаний маршрут, а потім упевнено наказав зупинитись.

Я зупинилась — він вийшов. І залишив двері свого будинку відчиненими...

Ми боїмось не вибору, а його наслідків, незнання, як реагувати на неочікуваний підсумок: незадоволенням, протестом чи смиренним примиренням. Однак страх вибору, монотонна бездіяльність апріорі призводять до стану, коли вирішуєш мимовільно, апатично, бездумно, що позбавляє, власне, можливості обирати.

Ми боїмося не змін, а варіацій руху далі, усвідомлюючи, що зміни тягнуть за собою втрату пам’яті і незворотність подій, зміни не дають можливості зловити момент чи залишитися в ньому, закарбувати його як повноцінний спогад чи бодай цифровий набір шрифтів.

Саме тому я боялася відображень. Боялася побачити жінку, яка носить гамівну сорочку, жінку, яка наче проживає чуже життя і не в змозі побачити себе, не в змозі залишитись собою. Усе, що вона бачить, — зміни навколо. Усе, що піддається вивченню, — це незворушне обличчя без емоцій і найменших жестів. Неможливо побачити себе збоку. Неможливо помітити свій смуток чи щастя. Отже, неможливо зауважити себе живою. Усе, що показує відображення, — лише наслідок пережитих подій або спроба відтворити фантомні почуття.

І отак, живучи між очікуваннями та примарними спогадами, ця мимовільна статичність викликає відчуття божевілля. Відчуття, що ти просто психічно хвора людина. Соціально адаптована, але все одно психічно хвора людина, яка вже давно не сприймає реальність, але при цьому має вигляд людини нормальної.

Утім, я увійшла...

І це був саме той випадок, коли прелюдія важливіша, ніж саме дійство. Адже чи може бути цікавим те, що і так давно визначене, зрозуміле і пройдене, хоч і залишається поки не здійсненим етапом. Він споглядав мене глибоким поглядом і не діяв. Випивав із чітко визначеною частотою, інколи відводив погляд на ліжко. Стало зрозуміло: він просто віддав ініціативу в мої руки. Не знаю, чи він хотів гри, чи бруду, я не думала над тим, як поводитися: спробувати його здивувати чи, можливо, познущатись. Я просто в певний момент здалася і швидко роздягнулася. Я не хотіла думати. Я хотіла якнайшвидше покласти цьому край у будь-який спосіб.