Іван Байдак - Тіні наших побачень

«Втікати! Втікати! Втікати! — повторюєш собі перед сном. — Або, якщо можливо, змінювати маршрут свого лабіринту». Зрештою, засинаєш під ранок, а день відбуваєш в авторежимі.

Помиляються шукачі одвічної ізоляції, і не важливо — це еміграція, втеча від обов’язків чи смерть... Людей зачіпає лише те, що їх безпосередньо стосується, іншого вони банально не помічають. Тому прокидайся, Мартусю, накладай на себе грим, ввічливо всміхайся і поводься так, як їх привчила, зміни вони якраз-таки помітять, і не у твоїх інтересах відповідати на надокучливі запитання, які набридають ще до того, як цілком озвучені. Позбав їх такої можливості. Позбудься звички очікувати від них суголосся ваших реальностей. Кожен має право проігнорувати незручне запитання чи сховатися в шумі навушників. І ніхто не може обмежити право обирати.

Усе, що стає звичкою, перетворюється на рефлекс, асоціацію типових для тебе вчинків і діянь. Антидепресанти не чистять мозок, вони лише розслаблюють тіло. А я втомилася від снодійного, яке заспокоює тіло, але не рятує від думок, мені набрид­ли припливи сентиментальності, якими користаються чоловіки, набридла моя піхва — чомусь саме вона стає об’єктом співчуття. Мені набрид цей ланцюг самостворених проблем, які не йдуть одна за одною, даючи можливість відпочити, а навпаки — зв’язують ноги і забивають дух. Я втомилася... Я втомилась почуватися наживкою, яка покірно чекає невідворотності долі, чи важким якорем, що, набравшись вантажу думок, безповоротно іде на дно.

Здається, мені давно нічого вже не здається. Сприйняття не обмежене можливостями органів чуття. У мене вони віднедавна дисфункціонують. Мабуть, я сама встановила ірреальність, у яку щодня намагаюся повірити. Я сама придумала правила, що їх постійно змінюю, сама віднайшла формулу щастя та критерії ідеалізму, але не знаю, чи їх здобуття зробить мене щасливою. Я сама придумала речі й вирішила надати їм значення. Перманентна прокрутка вищеописаних чинників — це інструкція. Її виконання — це бажання заповнити час, щоб уникнути роздумів. Інколи вони поїдають мене. Інколи я навмисне обтяжую себе. Інколи я вишукую знаки: у погляді незнайомців чи в збігу номерних знаків. Ці ігри розуму дедалі більше мене поїдають. Дні фіксую лише датами, а події та люди залишають враження, неначе нічого не відбулося.

Інколи хочу кинути всі спроби й потуги зрозуміти логіку цього сюжету, перестати пручатися і просто піддатися течії. Спробувати розібратися де-факто, а не моделювати потенційну ймовірність.

Бо хіба ці випадкові, уривчасті, незначні, одноразові моменти заслуговують бодай на те, щоб їх запам’ятати? І навіть якщо вони і є складовими геніального сценарію, невже все справді зводиться до такої банальної кульмінації, як наша зустріч?

Ти. Ти, звісно, геніальний гравець. Суб’єкт, який заслуговує на детальне вивчення, можливо, навіть захоплення. Проте не в моїй історії, де ти набуваєш темного відтінку, ба більше — здобуваєш тріумф. Але спочатку все було зовсім не зрозуміло. У дечому підозріло, на що я мала б звернути увагу.

Як і всі інші мої помилки, ти з’явився випадково. Ти влаштувався звичайним менеджером середнього рівня, хоча мав за плечима солідний досвід на керівних посадах. Ти тричі надсилав резюме — особисто мені, не у відділ кадрів. Пізніше ти визначив місце мого паркування, мій розпорядок дня, улюблені кав’яр­ні, місця, де я зазвичай проводжу вільний час. І насправді дізнатись цю інформацію не надто й складно, та навряд хтось захоче в принципі докладати до цього зусиль, але ти це зробив.

Наш єдиний вербальний контакт відбувся під час співбесіди, на яку я потрапила вперше за останні три роки. Далі між нами виникали лише комунікативні імпульси. Власне, я мала б засумніватися ще тоді: ти був надто розумний, надто досвідчений. І я мала б відмовити тобі, посилаючись на кваліфікацію. Але я не відмовила. А потім уже було пізно. Завжди є момент, коли ще можна повернутися, можна заховатися і вийти з гри. І я сотні разів обіцяла собі не вплутуватися в службовий роман. Не грати на своїй території. Але все було марно.

Ти наче підсвідомо знав, як діяти, на що натискати, як завести мене... Ти торкався навіть тих точок, що їх я, здається, давно уже убезпечила. Ти нічого не говорив, лише точно виконував далі свій план. Твої дії були взірцевими, але навіть коли виходили за межі, мені це подобалося. Ти був надто збудженим, наполегливим, але поводився не як голодний хижак, а як дослідник, що хотів упевнитися в правильності своїх здогадок.