Іван Байдак - Тіні наших побачень

Він вистрелив собі в груди, та поки ще дихав. Він сумнівався до останнього і саме тому, мабуть, плакав.

— Ви не розумієте, — я кричав, — ви не розумієте, не розумієте, — я кричав із надією витягнути його... — Павленко Марія!!! Павленко Марія! Ви ж не Павленко Марія. Вам помилково дали результати чужого аналізу!!!

Я ніколи не знатиму, чи він устиг почути мої слова.

Львів, вересень, 2013

Бувають такі люди, яких сковує цей світ. Надто маленький для їхніх мрій, надто неідеальний для їхніх стандартів, надто обмежений для їхньої уяви і надто ненадійний для їхньої правди. Такі, як вона, не будують нормальних сімей, не зав’язують стосунків і не заплющують очі під час поцілунку. Вони надто вільні. Прибиваються на деякий час, а потім так само легко йдуть.

Ми були разом у лютому...

Я працював екскурсоводом і часто супроводжував групи іноземців. Робота клопітка, але давала хороший прибуток. Раніше тішило, що мене постійно оточували нові люди. Хоча насправді в моєму житті мало що відбувалося.

В очікуванні потяга із наступною делегацією в кутку залу помітив стомлену білявку. Вона сиділа на підлозі, спираючись на стіну, хоча в приміщенні було чимало вільних місць. Із цікавістю роздивлялася власні руки, час від часу пила колу, а безлад, створений книжками та іншими дрібницями навколо, переконував, що дівчина нікуди не поспішала.

Це був перший день останнього місяця зими. Люди, передчуваючи теплі дні, часом поводяться дивно, тому великого значення тому, що побачив, я не надав.

Друге лютого привело мене на знайомий вокзал зустрічати знайомий потяг із Дрездена. Поїзд прибував вчасно, усе йшло за планом. Завчена програма і звичний ресторан, незмінне меню, банальні репліки та стандартні запитання. І лише нові люди. Хоча й вони здебільшого пересічні, а їхні фрази надто випадкові. Усе як завжди. Тільки... Як і вчора в кутку залу очікування сиділа білявка. І це було чимось незвично новим.

Вона знову роздивлялася руки, намащувала їх раз у раз кремом і створювала ними безлад навколо себе... Потяг не затримувався. Я був змушений покинути вокзал.

Цього дня туристів не було. Я працював в офісі, узго­джував деталі екскурсій, інколи переключався на телефонні дзвінки та думки про білявку. Знав, що вона сиділа там, знову роздивлялася руки, зволожувала їх ароматним кремом та переглядала останні сторінки книжок. Думаю, вона читала тільки закінчення, адже там кри­ється правда, за якою завжди все добре або навпаки.

Я не повернувся в офіс по обіді. Проковтнувши пересмажений пиріжок, куплений із жалю в старенької бабусі, поспішав на рідний вокзал. Чомусь сьогодні мені хотілося назвати його саме так — рідний.

Вона не змінювала своєї локації. Більше того — вона не змінювала своєї пози, тим паче манер і звичок. Я не знав, як до неї підійти, не знав, як розпочати розмову, не знав навіть, як на неї дивитися. Мені не вдалося придумати нічого оригінальнішого, ніж понамотувати кола залом і сісти поряд, коли вона мене помітила.

— Що читаєш? — запитав.

Вона не відповіла, але передала мені книжку. «Вбити пересмішника». Не здивувала. Пам’ятаю, вона про щось мене запитала, а я не знав, що відповісти, тому почав розповідати про себе. Люди завжди так чинять — говорять про наболіле.

— Гаразд, — перервала білявка і вперше глянула на мене блакитними очима, — сподобався.

— Перепрошую? — перепитав.

— Сподобався. Ти мені сподобався, адже ти тому сюди прийшов.

Я знову мало що пам’ятаю. Згадую, в якийсь момент вона підвелась, я допоміг їй зібрати речі, і ми пішли. Ми йшли дорогою до мого дому, чому — також не знав. Знову говорив про себе, вона непомітно до цього спонукала.

— Ти завжди так чиниш? — знову перепитала мене білявка.

— Ти про що?

— Так знайомишся. Ти завжди під час знайомства говориш про себе лише хороше?

— А хіба до цього вдаються не всі? — поцікавився.

— Не всі, — заперечила. — Я он, наприклад, чиню навпаки. Показую тільки погане, щоб далі людина пізнавала хороше. Опісля знайомства ми часто розчаровуємось, а в моєму випадку в тебе будуть усі карти на руках. Хіба це не правильно?

— Я прийшов додому, — відповів натомість ошелешений. Зачинив двері від її подальших слів, зайшов до кухні, випив склянку міцного віскі. Відтак заснув.

Я прокинувся по обіді. Був мій улюблений день тижня — вівторок. Мало хто його любить, але це мій заслужений вихідний. Із надокучливою думкою, що більшість свого вільного часу я сплю, із докорами сумління та фоновим радіомовленням я виглянув у вікно і пошкодував, що цього дня прокинувся взагалі.