Іван Байдак - Тіні наших побачень

Навпроти моєї домівки сиділа білявка. Вона не­зграбно накинула на себе куртку, рятуючись від холоду, і звично переглядала книжки. Здивувало, що навколо не було безладу, а лише одна невелика сумка і валіза, на якій вона сиділа.

Я відчинив вхідні двері та поглядом запросив досередини. Вона чемно послухалася. Ми сиділи на кухні. Я старався не сказати нічого зайвого, вона солідарно підтримувала мовчання.

— Джулія, — назвалась.

— Артем, — відповів натомість.

Я нагодував її сирними грінками, пригостив смачною кавою і опісля відвіз на вокзал. Вона ввічливо приставала на всі мої пропозиції. Це не могло не подобатись.

Наступного ранку, здається, пережив дежавю. Я відчинив вікно і побачив, як вона читає на вулиці перед моїм будинком. Поставив заварюватися чай, а сам тим часом вийшов у сквер. Її стривожили мої кроки. Поки я підійшов, Джулія встигла зібрати речі і навіть поправити волосся.

— Голодна? — запитав. Вона знову безслівно кивнула.

Вона сором’язливо поглинала яєчню, а я розумів, що вчорашній сніданок сприйняла як якийсь привід. Не знаю, що зі мною відбувалося далі, я досі не розумію, чим тоді керувався і про що думав, але в той момент чомусь відчував певну відповідальність і розумів, що не можу її отак покинути, тому запропонував:

— Якщо хочеш, можеш залишитись.

Вона вкотре ствердно кивнула. Я ще щось говорив, а вона знову з усім погоджувалася. Потім поховав усі цінні речі, та вона не поспішала розкладати свої. Як я переконався пізніше, вона цього ніколи не робила.

Вона мені не заважала. Її присутність була помітною лише тоді, коли я цього хотів. Її перебування не було необхідністю, але з нею здавалося якось краще. З нею навіть протерта рутина ставала новим треком.

Я звично зустрічав делегації, проводив екскурсії, вечори минали за бронюванням номерів у готелях. І всі ці клопоти були би марною тратою часу, але за сусідніми дверима чекала вона.

Я досі не знаю, що вона тоді робила в моїй квартирі, звідки взялася і для чого прийшла. Не впевнений, чи вона взагалі існувала, чи я описую свій затяжний зимовий сон, але я надто добре її пам’ятаю.

Не знаю, чи можна її назвати красивою. Стандарти в кожного свої. Не буду говорити, що вона не така, як усі. Так говорять закохані, а я до них не належав. Скажу лише, що вона чимось відрізнялася. Можливо, своєю багатогранністю. Вона щоразу була іншою, я постійно помічав у ній щось нове, яскраве, і саме тому не буду настільки банально описувати її вишукані кучері та бездонно блакитні очі. Для мене вона була просто білявка...

Її варто було б кохати, але наче щось було проти. Найгірше те, що ми надто часто остерігаємось цього почуття. Чомусь здається, що люди звикли жити за сигналами: кохати, пробачати, прощатись, покидати... Білявка дала мені розуміння того, що не потрібно ні до чого звикати, тоді й не доведеться вибирати, а життя простіше тоді, коли всі речі поміщаються в одну невелику валізу.

Того вікенду зима полонила місто заметіллю. Замовлені екскурсії оперативно скасували, але я, на жаль, вихідного не отримав, залишившись працювати вдома.

Мені ще ніколи не вдавалось так швидко працювати. Білявка і цьому зарадила. Чорт! Ми лише кілька днів «живемо» разом, а мені приємно, що вона просто є. Ми мало спілкувались. Якщо чесно, розмов як таких узагалі не було. Ми разом снідали й вечеряли. Решту часу я був зайнятий роботою, вона мене не турбувала.

Я узгоджував деталі нових замовлень, відволікаючись на обід, не підпускаючи її до плити й раковини. Вона тихо читала книжки, а ввечері зачитувала мені найцікавіші моменти... Вона не розмовляла — вона цитувала російський срібний вік. Вірила в забобони і не любила сонячного світла, швидко засинала й ніколи не молилася перед сном. Незвичайні люди трішки дивакуваті у своїх думках, поглядах і вчинках, та лише вони здатні зрозуміти бодай щось у цьому житті...

Того ранку я усвідомив, що дарував тепло тільки тому, що просто так звик, а вона не звикла, коли до неї добре ставляться.

Вона не була знайома з увагою, не знала, що таке турбота. Для неї мої вчинки були чимось зовсім новим, досі не звіданим. Вона часто здригалась ночами, неначе захищалася. Поводилась, ніби відчувала якусь провину, постійно дякувала поглядом.

Власне, ми нарешті познайомились, вивчаючи власні ґаджети. Так завжди. Вистачає декількох разів, аби зрозуміти людину. Не спілкуватись, коли за фразами прихована сутність, а просто спосте­рігати...