Іван Байдак - Тіні наших побачень

Одна людина — ніщо, допоки вона не вирішить стати важливою частиною твого життя. У тебе ж є близька людина, хлопче?

— Так, — не роздумуючи відповів я, — моя дівчина.

— Тільки не жінки, — він різко заперечив. — Повір старому параноїку. Жінкам не можна довіряти. Краще свідомо віддатися дияволу, аніж довіритися жінці. От, наприклад, як ти відреагуєш, якщо твоя дівчина скаже, що покохала іншого?

— Намагатимусь переконати її в протилежному.

— Знову помиляєшся, юначе. З того моменту ваші стосунки назавжди втрачені. Розумієш, найгірше — це опинитись у ситуації, коли вибирають між тобою і кимось іншим. Погано навіть не те, що вибір може бути не на твою користь, а те, що вибір існує взагалі.

— А ви втрачали колись кохану людину?

— Я покидав, — відповів мій новий товариш.

— Намагалися повернутись?

— Ні. Якщо вирішив спалювати мости, будь певен, що ніколи не захочеш повернутись, а будуючи стіни, упевнись, що цей кордон назавжди. Повернення не пророчить нічого доброго...

— Це важко?

— Повертатись?

— Ні. Втрачати.

— Важко. Якщо винен у розлуці. Коли втрачаєш людину, спочатку намагаєшся абстрагуватись, забути, обрубати всі точки з’єднання. Мине час, і ми автоматично будемо налаштовувати себе проти неї, згадуючи лише погане, адже так простіше, легше сприйняти і відпустити. Але якщо справді відчуваєш провину, то одного дня надзвичайно сильно захочеш повернутись. Та правда безжальна — це неможливо. І почнеться добре знайома нам теорія «недо-». Недокохав, недоказав, недослухав. І ще багато важливих слів із заперечною часткою. Тільки... коли настає прозріння, ми розуміємо, що тієї людини нема, а нам доведеться із цим миритися...

Цього разу випили з моєї ініціативи. Я відпустив дівчат додому, зачинив кафе і повернувся до свого співрозмовника.

— Хоча знаєш, а втрачати інколи корисно, — дійшов висновку мій товариш. — Ба більше! Втрачати просто необхідно для того, щоб навчитись цінувати втрачене. От, наприклад, що ти цінуєш понад усе?! Ти цінуєш те, що можеш ходити? Ти знаєш, що таке ризик залишитися паралізованим на все життя? Як це: однієї миті на всі подальші перестати бачити красу світу чи чути його голос? Що вибереш? Суху правду чи якісно зіграну брехню? Вірне кохання чи, може, красивий секс? Аборт чи перші емоції новонародженого? Цінувати? Навряд! Ці всі речі — буденність... Вони є в кожного з нас... Цінуєш лише, коли втрачаєш!

Ми закурили. Він тричі кашлянув, потягуючи сигарету.

Він думав, про що б мене спитати, а я хотів запитати, про що думає він.

— Ти віриш, що існує кохання? — нарешті мовив чоловік.

— Існує все, у що віриш. Хіба не так?

— І що для тебе кохання?

— Не знаю, чи дам влучне визначення. Не впевнений, що воно взагалі є. Думаю, кохання — це коли людям приємно бути поряд.

— І ти знову помиляєшся, хлопче. Ти маєш зрозуміти: людям приємно. Людям загалом приємно. Ми так запрограмовані. Людині потрібна людина. Але так само вона може без неї обійтися! Навіть якщо колись було приємно.

Він на мить зажурився по цим словам, а потім додав:

— Після того ти ховаєшся в роботі та час від часу напиваєшся в кабаках.

— Що тоді найважливіше? — запитав я.

— Знання, — без вагань відповів чоловік, — вони ніколи тебе не зрадять. Знання — наше основне багатство. Розумієш, людина може забрати в тебе безліч речей: твою красу, майно, навіть життя. Є одна річ, на яку ніхто не спроможний зазіхнути, — це знання. Можливо, саме через них інші заміряються на красу, майно і навіть життя. Та хай би що в тебе забрали, якщо володієш знаннями, то ніколи не збіднієш.

— А успіх?

— Успіх? Мало хто може побачити його істинне обличчя. Успіх — дуже лукава річ, мій друже. Успіх набагато підступніший за невдачу. Він плете тенета із розслабленості та ейфорії, що рано чи пізно призведуть до невідворотного провалу. Запам’ятай: успіх — це падіння. Тому заради одного злету будь готовий падати безліч разів.

— Після декількох можна і не зіп’ятися...

— Помиляєшся! Підводишся завжди. Головне — не боятися! Страх — найбільший ворог, а люди — лише його в’язні. Вони частіше не отримують того, чого хочуть, тільки тому, що вважають, що не заслуговують на це.

— То як досягти успіху?

— Дуже просто: чинити протилежне тому, у чому тебе переконують, — підсумував чоловік, перехиливши келих.

Погасло світло. За мить увімкнулося. Генератор переключився на економрежим. У такому освітленні стали ще помітнішими його зморшки. Здається, я перебував на порозі розуміння його депресії.