Іван Байдак - Тіні наших побачень

Висновок доволі простий: стосунки — це та партія, де не важливо, за ким залишається правда, головне — хто зберігає почуття.

Помітив, що уникаю людей, які обговорюють стосунки. Людина має жити ідеєю. Інакше ідеєю стають відносини, що призводить до надмірної концентрації уваги, яка все псує. Дивуюся, але найближчі люди дуже рідко торкаються моїх стосунків із жінками.

Кожному притаманна свобода власного світу. Тому вважаю, що справді здорові стосунки можуть збудувати тільки сформовані люди.

Більшість чоловіків не розуміють наявності в жінки власного світогляду, не завжди спрямованого на підкорення та служіння. З ним треба рахуватися. З такими жінками найважче. Але інші мене абсолютно не цікавлять.

Я підтримую традиційний етикет поведінки та природний розподіл ролей: чоловік має добиватися жінки. Проте тут у мене теж власна теорія.

Це має відбуватися тільки за взаємної симпатії. У жодному разі не варто завойовувати жінку, яка не відчуває до тебе інтересу. Ці спроби, ймовірно, і не матимуть успіху.

За таких обставин жінка просто піддається, а не кохає тебе. Хочу вірити, що я заслуговую саме на кохання.

Ми маємо ставити запитання до себе, а не вимоги до інших. Головна мета будь-яких стосунків — взаємний комфорт. Власне, саме його і варто створювати, а не обговорювати дурниці.

Деякі люди не розуміють, у чому суть порядності. Порядність — не чинити дурниць, а не просто добре їх приховувати.

Мені нечасто траплялися погані люди, а якщо такі були, вони демонстрували ті якості, які мені самому варто було б змінити.

Більше не вірю в людей, але намагаюся розуміти їхні слабкості.

Пробачити можна лише тоді, коли людина усвідомлює свою помилку, решту — розуміти, але не пробачати. У будь-якій ситуації існує, звісно, декілька точок зору. Але опиратися варто лише на співзвучність власного світу. Тому пробачати не обов’язково. Але розуміти треба завжди.

Ми всі неідеальні, і це нормально. Але поважати можна лише тих, які бодай залишаються чесними.

Я не конфліктна людина. Будь-яка війна закінчується перемир’ям.

Країни: Чорногорія, Хорватія, Греція, Грузія, Ізра­їль, Азербайджан, Бразилія, Філіппіни (сподіваюся, половину з них відвідаю до моменту виходу книжки).

Заняття: стрибок із парашутом, подорож на лайнері; почати колекціонувати корки з під пляшок вина, відвідати всі відомі мені резиденції письменників.

Попрацювати барменом, відкрити винарню, опанувати флористику, навчитися готувати справжні мексиканські тако, зайнятися йогою та сальсою, побувати на карнавалі і «Формулі-1», відвідати базу NASA.

Професії: в іншому житті хотів би бути рибалкою (це сексуально) або поштарем (він знає чимало історій). Колись цілком присвячу себе благодійності.

Протягом життя в мене сформувалося декілька основних тез. Вони допомагають у моменти, коли особливо важко.

1. Ти маєш грати за правилами світу. Ніхто не збирається підлаштовуватись під тебе. Тому не зазіхай на весь світ! Достатньо знайти середовище, в якому тобі комфортно.

2. Візьми за правило розглядати все тільки з позитивного боку. Не забувай про мрії. Бо якщо втратиш мрію, що тоді залишається?

3. Життя надто коротке, щоб бойкотувати його депресією.

Найбільше не люблю виправдань. За будь-яких обставин ключовим залишається рішення людини.

Для прикладу: якщо в тебе на столі буде шприц із ціаністим калієм, чи на горищі готовий вузол лінча, або ж ти стоятимеш на краю прірви. Тобто якщо складуться ідеальні умови для самогубства — ти стрибнеш?

Немає ідеальних умов для злочину — є тільки бажання людини порушити закон.

Я схильний до матеріалізації думки. Тому намагаюся зберігати оптимізм.

Я більше не шукаю кохання. Кохання все псує. Проте вірю в хороші стосунки.

Я шукаю не відповіді, а рішення.

Віднедавна мало на що реагую. Якщо мене щось зачіпає — просто позбавляюся цього. Мені набридли емоційні сплески.

Вчуся:

— фільтрувати людей;

— раціонально використовувати час;

— реально оцінювати свої сили.

Не хотілося б померти, не дописавши книжки.

Я вірю в долю, але не звик надавати значення випадкам.

Я багато чим задоволений, але не щасливий.

Варшава, травень, 2016

— П’ятдесят коняку, — замовив низький хриплий голос. Його власнику було близько сорока. Чоловік у стильному, але давно не прасованому костюмі зручно вмостився за стійкою, фрагментарно потирав заспані очі та чухав густу бороду. Було близько другої ночі. Клієнти поволі розходились, я спокійно протирав бокали, а офіціантки натхненно підбивали прибуток.