Іван Байдак - Тіні наших побачень

Я ще якусь мить дивився на нього, а потім, не сумніваючись, налив йому сто чистої. Він випив, не підводячи очей.

Потім скинув піджак, розстебнув верхній ґудзик сорочки й відклав окуляри. За цей час я встиг повторити замовлення.

— У цьому вся проблема, мій юний друже, — розпочав розмову чоловік, — більшість людей бояться покинути зону звичного комфорту, навіть якщо вона переповнена незручностями. А ці незручності ми звикли перемагати алкоголем.

Я досі тримав пляшку відкоркованою на випадок, щоб миттєво наповнити йому чарку, на що він просто всміхнувся і ледь помітним рухом запросив приєднатись. Я швидко оглянув зал, щоб пересвідчитися, що відвідувачів уже не було, відтак дістав крісло й сів навпроти.

— Найважче — знайти виправдання перед собою, а не людьми, — сказав мені співрозмовник, помітивши мій незначний сумнів, — тому сідай поруч, якщо маєш бажання.

Ми зустрілися поглядами. Він підніс келих. За мить опустив. Я дістав ще одну чарку і налив обом. Випили мовчки.

— Тобі зручно? — поцікавився чоловік очевидно не комфортабельністю обжитого мною крісла і, не давши змоги вимовити бодай слово, повів далі свій монолог. — Як часто ми запитуємо себе, для чого живемо? Задля чого відчиняємо двері та виходимо у світ? Чи не вибираємо монотонність переважно тому, що хтось прийняв її за норму? Чи не створюємо формальну обстановку навколо лише для того, щоб висміяти її, залишившись наодинці? Чому губимось у панічній гонитві за самоствердженням і щось постійно здаємо: то документи, то тести, то аналізи? Здається, ми просто хаотично бігаємо, мій юний друже. Життя — марафон, а ми заручники єдиного замкнутого маршруту, де біжиш за всім і одразу, але ніколи не втечеш від себе.

Він укотре перехилив чарку, а я знову її наповнив. Намагався зробити це непомітно. Серед численних обов’язків бармена вислуховувати журбу клієнтів чи не найпопулярніший, однак цього разу я слухав його досить уважно.

— Наша проблема, друже, в тому, що ми живемо одним кредо — «потрібно». Ми розгортаємо особистий записник і на кожній сторінці помічаємо це слово, що звучить, немов фатальний вирок. Наша біда, хлопче, в тім, що ми живемо між цими точками — від завдання до завдання — закреслюючи одні «потрібно», ми записуємо інші. Живемо так, наче теперішнє — обов’язок, а майбутнє — залежність! Мине рік, два, п’ять, десять, а ми знову закреслюватимемо ці завдання з відчуттям довгоочікуваного завершення й неминучого початку. Вкотре прокинемося від дзвінка будильника, з дев’ятої до вісімна­дцятої сидітимемо на нудній роботі, увечері в п’ятницю втечемо до друзів на келих пива зі стандартним набором жартів та звичних розмов, вихідні присвятимо родині й тішитимемо себе, що так правильно. У неділю ми знову перекреслимо колонку виконаних обов’язків і з ностальгією розглядатимемо запис «липень» із турецьким «all inclusive». А найгірше те, що ця рутина — свідомий вибір.

— Рутина — не така погана річ, — почав я і, впевнившись, що він дозволить мені закінчити думку, додав, — якщо в кінці бачиш мету.

— Помиляєшся, юначе, — заперечив мій співрозмовник. — Що довше перебуваєш в одному середовищі, то міцнішими й недосяжними стають його кордони. Спочатку тобою керує мета, можливо, навіть мрія. Та з часом ти звикаєш, адаптуєшся, пускаєш коріння. Як результат — вони цілком поглинають тебе, сковують, стискають. І твої мрії живуть не далі, аніж стіни цього закладу чи навіть межі прилавку.

Я, замислившись, витирав пальцем пилюку, а він вів далі.

— Нам усім потрібні зміни. І це не зміна номеру телефону, марки машини чи місця праці. Це також не зміна зачіски чи коханої жінки. Ми не повинні змінювати чинники, що нас оточують, — ми маємо змінювати себе. Справжні зміни — це зміни смаків, стилю життя, світогляду. Нам потрібна свобода, мій друже. І насамперед свобода від власних звичок. Бо змінювати все навколо, коли всередині сміттєзвалище, — безглуздо.

Після цих слів пляшка спорожніла. Він дістав гаманець і розрахувався.

— Негоже змушувати когось слухати це безкош­товно, — жартівливо помітив мій уже нетверезий співрозмовник і попросив налити ще.

— Що для тебе смерть, друже? — запитав він, на що я промовчав, розуміючи, що в нього вже готова своя відповідь, і продемонстрував готовність слухати. Така реакція його не задовольнила, тому він сказав:

— Ти колись пробував уявити свою смерть?

— Навряд, — відповів я, не пригадавши.

— Мені здається, що рано чи пізно кожен із нас намагається уявити свою смерть із надією відчути власну потрібність. От тільки змушений розчарувати тебе, друже. Насправді життя триватиме далі і без тебе. Хіба хтось помітить, якщо одна людина загубиться в багатомільйонному місті?