Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

У своєму останньому слові підсудний просив про хоча б одне побачення з «тією, поруч якої прожив у законному шлюбі понад 40(!) років». Суд його прохання не задовольнив. Погоджуючись у тому, що Ґеновефа-Марія Понґрац-Вітраківна, законна дружина підсудного, є особою невигаданою, тобто існувала насправді, суд установив, що вона «могла померти на сухоти» під час перебування на території Північноамериканських Сполучених Штатів 1888 року, після чого підсудний «найімовірніше» повернувся до місця сталого замешкання сам і «з відчутними ментальними зрушеннями».

Суд, крім того, відмовився враховувати свідчення підсудного про «мольфарське закляття», але дійшов висновку про доцільність психіатричної експертизи. Modernité, яку так обожнював Маріо Понґрац, обернулася своїм зворотним боком — усезнайським апломбом і скепсисом. Ще років тому 120 кожен порядний суддя вислухав би його найщиріші зізнання про карпатських чарівників із максимальною уважністю. Але середньовіччя з усіма своїми мольфарами, відьмами та судовими тортурами врешті відстало, відчепилося від правосуддя, залишаючись далеко позаду. Надворі добігав кінця ХІХ вік, і людство ще не знало часів досконаліших.

Утім новопризначений амбітний адвокат вирішив ухопитися за психіатричну соломинку й навесні наступного року виграв апеляцію у Вищому крайовому суді Львова. Провідної ролі у висновках фахівців мольфари, щоправда, не відіграли, хоч і неодноразово згадувалися. Головний акцент робилося на галюцинативних синдромах, спричинених «систематичним зловживанням наркотичними і збудливими речовинами», а також на «природних схильностях обстежуваного до брутального порушення звичаєвих суспільних норм». Улітку Маріо Понґраца було вирішено з в’язниці Рамлера в Коломиї перевести до знаної клініки на львівському Кульпаркові. Адвокат надзвичайно пишався цією перемогою. Відтепер його підопічного чекали заспокійлива стабільність, гідротерапія і поступове згасання.

Його транспортували не зовсім як злочинця й не цілком як душевнохворого. Супроводжуваний поводився чемно і стримано. На залізничній станції у Станиславові, де двоє міцнезних чи то санітарів, чи конвоїрів мали передати його з поліційної карети до спеціального вагона в пасажирському потязі, Маріо Понґрац упіймав момент. Він скористався тим, що потяг на чверть години запізнювався і, щоб веселіше стоялося, почастував обох охоронців дорогими сигарами зі своїх давніх запасів. Поки ті їх розкурювали, вдячно покашлюючи й попахкуючи, підійшов станційний службовець, який нагадав обом здорованям, що це перон і куріння тут заборонено. Охоронці не підкорилися й полізли за службовими посвідченнями. Поки вони їх з поважним виглядом шукали і діставали, над’їхав потяг. Маріо Понґрац, на останню мить почувши в тілі колишню легкість, устиг зробити достатньо широкий крок на колію перед самим локомотивом.

Другої такої нагоди могло й не бути. На тому боці вже чекали Марія й ангели.

Публічний розстріл, що відбувся в місті С. 17 листопада 1943 року і відомий як Розстріл Двадцяти Сімох, у жодному разі не претендує на винятковість. Але його історія й досі повниться рядом нез’ясованих обставин, суперечливих свідчень та різнотлумачень. У чому сходяться й погоджуються всі джерела — це в кількох підставових моментах. По-перше: того дня у приміщенні міського театру розпочалося й завершилося відверто блискавичне судилище окупаційної німецької влади над кількома десятками осіб, що їх означено «ворогами Третього Райху українськими націоналістами». По-друге: переважну більшість підсудних було визнано винними і засуджено до негайної страти. Її, по-третє, було виконано відразу ж після завершення суду поруч із будівлею театру, під стіною найбільшої в місті синагоги, на той час, ясна річ, уже давно спаплюженої й напівсплюн-дрованої. По-четверте: страта відбулася через розстріл, а засуджених виводили трьома партіями і прив’язували до заздалегідь укопаних перед синагогою стовпів, яких було десять [21] Для вкопування стовпів тротуарну плитку перед синагогою було заздалегідь розібрано. .

Далі — менш суттєве розходження в окремих джерелах. Згідно з одним виконавці з охоронної Schutzpolizei (скорочено — шупо), або, як ще їх називали, шуцаки, розстрілювали засуджених у послідовності десять — десять — сім. Згідно з іншим десять — сім — десять. Обидві версії виглядають цілком вірогідними. Перша корелює із загалом характерною для стилю нацистів показною педантичністю, друга — з арійською схильністю до симетрії. Жодних тобі випадкових відхилень на зразок десять — вісім — дев’ять, жодного натяку на диспропорцію та Unordnung [22] Непорядок (нім.). .