Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

Історія цих публічно розстріляних посеред міста і світу дітей тим трагічніша, що її могло б не трапитись, якби їхній куратор із підпільних націоналістичних структур (псевдо «Джем») не зберігав список з їхніми прізвищами в місці, що здавалось йому найпевнішим, — у шухляді свого робочого стола. На службі він перебував у крайовому комісаріаті, в тому ж відділі, що й нова його пасія. Докупи їх звів не тільки нездоланний і взаємний статевий потяг, але й захоплення чорним гар-лемським джазом 30-х. У неї знайшлася ціла колекція платівок просто з Америки. Далі — класичний, але й дещо банальний сюжет про підступність і кохання. Молода полька, з якою друг «Джем» крутив платівки й необачні флірти, вирішила скористатися нагодою й послужити, як заповідала традиція, Богові та Вітчизні. Чи належала вона до польського підпілля, донині не з’ясовано. Що відомо достеменно: саме вона не тільки донесла на «конспіраторів», але й виклала ґестапівцям оригінал того фатального списку.

Шеф ґестапо в К. (а за сумісництвом один із його очільників у С.) вищезгаданий Ассман міг бути цілком задоволений саме таким перебігом дивної українсько-польської Liebesgeschichte [24] Історія кохання (нім.). .

Це його, Ассмана, Василь Яшан нетипово для свого більше ніж стриманого стилю називає «хитрою і підступною потворою».

Саме цього Ассмана, Вільгельма, унтерштурмфюрера СС, рік народження 1907-й, арештують аж за два десятиріччя — 1962 року. Втім уже невдовзі його визнають неосудним. Чи він і справді міг таким стати? Такі, як він, радше не божеволіють. Найімовірніше — підступна потвора навчилася бути ще підступнішою. А хитра — ще хитрішою. Добре лиш те, що в наступному житті він прийде на світ в Африці, тяжко занедужає на параліч задніх кінцівок і його розірвуть на шматки інші гієни.

Про всі ті розстріли можна писати не одне дослідження в багатьох томах. Розстріл перетворився на щось буденне, рутинне і, даруйте на слові, нормальне. Це почалося ще за Першої війни, але справжнього апогею досягло у Другу. Наша країна, ставши справжньою Країною Розстрілів ще в 1914-21 роках, з плином часу зазнавала лиш ескалації в цьому загалом нехитрому й у певному сенсі домінантному для ХХ сторіччя способі розправи.

Коли у вересні 1939-го совіти вдерлися на терени перманентного й безнадійно-затятого протистояння українців та поляків, вони вже мали за своїми спинами там, на східніших землях, безкінечні тисячі страчених ворогів (або й не зовсім ворогів) свого режиму — розстріляних у в’язницях, таборах чи просто в лісах, житах, ярах, балках, у коридорах і кабінетах, на монастирських, церковних і шкільних подвір’ях, на суші й на морі. Українська поезія знає цілі віршовані цикли, присвячені одній темі — розстрілові. Смерть від розстрілу належить до найтиповіших смертей українських поетів у 1920-30-х роках. Але в Україні розстрілювали не тільки поетів.

Що совіти й нацисти розстрілюють у дещо різний спосіб, мешканці С. (як і всіх інших міст нашої околиці) дізналися влітку 1941-го. Перші практикували більшою мірою індивідуальний підхід і часто розстрілювали з пістолета в потилицю. Іноді впритул у чоло. Це дозволяло заощаджувати на контрольних пострілах. Других цікавила масовість, і вони косили свої жертви цілими натовпами чи групами, найчастіше — для прискорення процедури — не з карабінів, а з автоматів та ручних чи навіть і станкових кулеметів. За такої методи неминуче лишалася певна кількість підстрелених, але все ще живих. Задля уникнення казусів із небажаним виживанням зазвичай стосувалося контрольні постріли. Німецькою мовою останні називають «Fangschuss», і деякі словники перекладають цю конструкцію довгуватим словосполученням «постріл, яким добивають пораненого звіра». Такий вислів не може не походити з мисливського фольклору, і в цьому немає нічого випадкового.

Совіти також були цілком охочі до мисливських розваг. Але влітку 1941-го, нагально відступаючи перед нацистами, вони вже не мали часу на свій улюблений індивідуальний відстріл у потилицю. Тож і їм довелося косити в’язнів своїх тюрем сотнями й тисячами. За лічені дні й години перед утечею вони задля зменшення обсягу роботи повипускали на волю кримінальників. А всіх інших (політичних? ненадійних? підозрілих? жінок? дітей?) вони страчували поголовно й безжально, завалюючи трупами не тільки в’язничні подвір’я та приміщення. На початок липня 1941 року кожен підвал міста С. міг виявитись імпровізованою трупарнею.