Юрий Андрухович - Коханці Юстиції

І все ж доводилось уникати певних товариств і надовше виїздити з міста. Зрештою, доводилося — трохи не те слово. Насправді вони пускалися в подорожі вельми охоче. На той час Маріо Понґрац відчутно обмежив свої службові виїзди і пере-лаштувався на туризм. Він зумів прищепити дружині випле-кану роками любов до швидкісних потягів, пароплавів, комфортних готелів, екстраваґантних краєвидів. У модерному світі робилося чимраз більше спокус. Вони відвідували найекзотич-ніші ресторації, мистецькі ґалереї та модні салони. Незрідка вони запрошували до себе в номер найдорожчих танцівниць і повій. На пляжах вони шокували лаконізмом своїх купальних костюмів.

Однією з перших була, звісна річ, Венеція (запаморочлива поза в ґондолі). Потім Єгипет і піраміди (триденна подорож пустелею на верблюдах). Потім вони надовго засіли в Ґоа, де португальська колоніальна адміністрація відверто закривала очі на добре розвинуті опіумну й гашишну субкультури. 1885 року вони розшукали перший на світі пляж натуристів. То було на якомусь грецькому острові, фактично викупленому німцями та скандинавами. Судячи зі щоденникових реф-лексій Маріо Понґраца, йому та дружині не надто сподобалася «завелика кількість потворного в людських тілах».

1886 року самісіньким центром Коломиї пустили локальну залізничну колію до просоченого нафтою Печеніжина. Навколосвітні подорожі можна було починати й завершувати на зупинці, розташованій за два кроки від дому. Сівши на площі Ринок, Понґраци вирушали локалькою в бік коломийського двірця, до якого мали три зупинки. Там пересідали до справжніх потягів і цього разу вже надовго. Вони подорожували тільки першим класом. Через Станиславів, Львів, Перемишль і Краків вони доїздили до кордону з Німеччиною. Перетин не забирав надто багато часу: тогочасні європейські уряди вже запровадили безвізовий режим для своїх громадян. При в’їзді до Німеччини він поширювався навіть на підданих Росії.

Так було й 1888 року. Після Бреслау їхній потяг попрямував до Берліна, а звідти до Гамбурґа. Щойно там закінчувалася мандрівка залізницею. Далі був океанський пароплав компанії «Hamburg-Amerika». Кінцевим пунктом тієї виправи став Нью-Йорк. Вони зупинились у західному Мангеттені на 23-й вулиці, готель був новісінький, трохи богемний (казали, ніби з нього щойно виїхав сам Марк Твен) і називався «Челсі». Вони мешкали на щасливому дев’ятому поверсі в люксі під номером 99. Отам це й трапилося: Маріо Понґрац, утисячне її стискаючи і захлинаючись від удячності, кілька разів проказав «маленька». Протягом довгих десятиріч він звик називати дружину по-різному, вигадуючи їй десятки імен та епітетів. Але «маленька» ще не звучало. І схлипів таких ще не було.

Різниця робилася дедалі відчутнішою: в неї знову зменшилися груди й повужчали стегна. І якби не той самий ледве вгадуваний дух черемші в міжніжжі, то це взагалі була б уже майже не вона. Це не давало спокою весь день, і ближче до вечора Маріо Понґрац навіть пожартував: «Знаєш, мені вперше здалося, ніби я кохаюся з хлопчиком».

Минуло ще півроку — й останні сумніви довелося відкинути. Фізіологічний час Марії, магічною силою затриманий у самому розквіті її молодості, зірвався, зіскочив, зістрибнув з визначеної поділки і рушив навспак. Вона не тільки молодшала, а й меншала. Вона ще встигла зіграти Джульєтту, але від певного вечора її перестали впускати на театральні вистави для дорослих. Залишалися винятково циркові, але й ті лише вдень. (Добре, що того сезону цирк «Ваґабундо» зупинився в їхньому місті надовше: дирекція розглядала варіант зі зміною мандрівного трибу на стаціонарний і всерйоз обмірковувала перспективу Коломиї як постійної резиденції: на той час місто восьми ярмарків як-не-як.)

Про казино, клуби, салони та інші принади публічного співіснування вже не могло бути й мови. З усього різноманіття міських закладів для них залишалися відчиненими хіба цукерні, хоч і в цьому випадку пропозицію напоїв для Марії слід було суттєво скоротити. Зате відтепер вони цілими днями могли обговорювати її улюблені сорти морозива.

Мольфарська сила дала збій, це стало очевидним.

На початку 1890-х Маріо Понґрац вирішує позбутися всіх ґешефтів і відійти на заслужений спочинок. Зароблених протягом комерційно успішного життя накопичень має цілком вистачити для розмірено-забезпеченого доживання віку. Розпродаж усіх активів приносить йому більше ніж п’ятизначну суму, частина якої йде на придбання нерухомості. Переїзд із центру міста до зграбного особняка на модній Вінцентів-ці є його останньою діловою оборудкою. Аби пришвидшити справу, Маріо Понґрац погоджується на готовий проект і всупереч власним смакам пристає на доволі поширений у тодішньому міщанському середовищі варіант: ґанок, тут ще один ґанок, засклена веранда, дев’ять кімнат — по чотири на поверх плюс одна у вежі, балкон, стрімкий ґотичний дах, мансардні вікна, черепиця (обов’язково від Віммера). Тобто дивувати сторонніх може не сам проект, а місце — фактично на міській межі, максимально віддалене від цікавого сусідського ока. Тут вони житимуть непомітно для інших. Із навколишнім світом їх єднатиме тільки найнеобхідніше.