Светлана Талан - Матусин оберіг

– Швидше б до нас дійшли! – сказала Олеся, сповнена надій.

– У мене є для тебе новина, – мовила Людмила Анатоліївна.

– Про Ігоря?! – вирвалося радісне в дівчини. – Де він? Як він там?

– Він не був на заробітках. Учора його мати зізналася, що з перших днів АТО Ігор пішов добровольцем на війну.

– Справді? То чому ж Катерина Захарівна мовчала?

– Бо тут були бойовики. Хіба ж можна було зізнаватися?

– Не знаєте, де він зараз?

– Хтозна. Напевно, і мати не знає, де саме.

Олеся гадала, що їй стане легше, коли хоча б щось дізнається про Ігоря. Але новина змусила її хвилюватися ще більше. За першої можливості Олеся дивилась усі відео, зняті в АТО, читала новини з надією побачити десь хлопця.

– Тільки б він залишився живий! – сказала вона Карині. – Нехай буде не зі мною поруч, аби лише його не вбили й він повернувся додому.

Тривога наростала. Бойовики збили Боїнг-777 «Малазійських авіаліній», загинули мирні люди. Українські новини доводили, що літак збито з окупованої території, місцеві ж доводили протилежне. У місті чути було вибухи та перестрілку, а з настанням комендантської години місто ніби вимирало. Костя часто не ночував удома, тож Олеся була вдячна Карині, яка була завжди поруч. Здавалося, що звільнення Луганська не забариться, і подруги прислухалися до кожного розриву снаряда. На кінець липня було вже звільнено шістдесят міст і сіл Донецької та Луганської областей.

На початку серпня Костя почав приходити додому похмурим та злим. До них зачастив спочатку друг Льоха, потім почали заходити в гості й інші бойовики. Вони могли цілу ніч сидіти на кухні, пиячити та курити, обговорюючи останні події. Зазвичай Олеся йшла від них, посилаючись на те, що вагітна й погано почувається. Їхні голосні п’яні розмови та реготання часто до самого ранку не давали заснути. З розмов Олеся знала, що українські війська десь на підході і бойовики роблять усе, щоб не дати їм увійти в місто. На ранок, коли бойовики розходилися, подруги йшли на кухню прибирати. Олеся одразу відчиняла вікно, бо стояв нестерпний сморід чоловічого поту, взуття, пороху, перегару й тютюнового диму. На столі після таких «гостей» лишалися недоїдки, брудний посуд, чарки та порожні пляшки з-під горілки.

Подруги вирішили діяти за розробленим Олесею планом.

– Коли наші увійдуть у місто, ми одразу тікаємо до твого будиночка, – сказала Олеся Карині. – Костя не знає, де він, тож не зможе нас там знайти. А сам він у місті не залишиться, тож нехай їде до своєї Росії.

Карина з такою пропозицією погодилась. Залишалося лише дочекатися українського війська. Шість днів Луганськ був без електрики й води, але подруги з того лише тихенько собі раділи – була надія, що незабаром місто звільнять. У середині серпня стало зовсім гаряче. Бої точилися вже в самому місті. Подруги сховались у погріб і прислухалися до вибухів. Олеся вкуталась у ковдру, бо вже почала мерзнути від тривалого сидіння, коли раптом почула слабкий поштовх усередині себе. Вона приклала долоню до живота, і поштовх повторився.

– Що? Щось не так? – кинулася до неї Карина.

– Він… Він ворухнувся! – радісно промовила Олеся. – Каринко, він дав про себе знати!

Карина приклала долоню до живота подруги й також відчула ледь чутний поштовх.

– Так! І справді ворушиться! Маленький! Це ж треба, у таку тривожну мить подав знак! Що ти відчуваєш? – допитувалася Карина.

– Я… Я навіть не можу передати словами, – розчулено промовила Олеся. – Це – ніжність. Любов. Це – моя частинка. Він живе в мені, ворушиться, і я… Я така щаслива, що ти навіть не можеш уявити!

– Клята війна! Вона не дає спокою навіть дитинці!

– Я його заспокою, – сказала Олеся.

Вона пестила рукою те місце, де щойно відчула перші слабкі поштовхи життя, яке народжувалося серед вибухів та небезпеки, і лагідно говорила:

– Моя крихітко, моє сонечко! Не хвилюйся, мама з тобою. Вона тебе не дасть образити нікому й ніколи. Навіть війна не в змозі побороти життя. Мама тебе любить, і моя любов убереже тебе від усякого лиха.

Скільки часу провели Олеся з Кариною в погребі, вони не знали, бо й самі збилися з ліку. Вони то йшли до хати, то знову змушені були ховатися від вибухів. Бойовики отримали підмогу під виглядом гуманітарної допомоги, яка прийшла у 280 білих КамАЗах з Росії. Те, що там були набої та снаряди, Олеся почула з розмов бойовиків, які гостювали в Кості. Саме після розвантаження ящиків зі снарядами вони прийшли до друга на відпочинок.