Светлана Талан - Матусин оберіг

– Подобається? – запитав він, спостерігаючи за реакцією дружини.

– Так, – кивнула головою Олеся.

– Я старався для нас!

– Дякую.

– Ти не рада? Чи щось не так зробив?

Олеся сіла на широке крісло у вітальні, з сумом подивилася на чоловіка.

– Боюсь навіть питати, чия це хата, – промовила вона. – Слід розуміти, що також віджата?

– Хочеш сказати, що я нічого не заробляю й не в змозі придбати для своєї родини житло?

– А ти хочеш сказати, що так багато платять найманцям?

– Я ризикую своїм життям щодня, за це отримую достойну плату. Усе! Мені час бігти. Там у холодильнику повно харчів, приготуй щось гаряченьке на вечерю.

– Костю, можна в нас пожити Карині? У неї нема роботи, сидить голодна. До того ж, мені іноді важко самій упоратися.

Костя дозволив, хоча було помітно, що не залишився захоплений такою пропозицією. Він пішов, і Олеся переодяглася, пішла на кухню, попила соку. У вітальні в кутку вона помітила металевий сейф, спробувала відчинити, але він був замкнений. Дівчина намагалася зателефонувати подрузі, але зв’язку не було. Олеся вже вирішила викликати таксі й поїхати по Карину, коли прийшла есемеска – подруга була на зв’язку. Та одразу залюбки погодилася приїхати.

– Бери із собою одяг, нижню білизну й документи, – сказала їй Олеся.

– Без паспорта в нас нікуди, – погодилася Карина й запитала, навіщо одяг.

– Поживеш у нас із місяць хоча б, – відповіла Олеся.

– Костя дозволив?

– Так, – сказала Олеся.

«Урешті-решт, про термін проживання подруги з ним не домовлялися, тож я не збрехала», – подумала вона.

Подруги ніяк не могли натішитися тим, що знову разом. Карина розповіла про бої, які точаться навколо міста, про те, що бойовики зовсім знахабніли й творять, що хочуть, а правду можна дізнатися лише з Інтернету, бо канали на телебаченні забиті місцевими та російськими новинами.

– Я також новини дізнавалася з Інтернету, – сказала Олеся. – Є надія, що українські війська незабаром нас звільнять.

– Що ж тоді заспіває твій чоловік?

– Мені байдуже, – сказала Олеся, – я його попереджала, з батьками намагалася поговорити – усе марно. Кожен обирає свій шлях. От тільки б дізнатися, чий це будинок і де його мешканці? Чи не сидять у підвалі?

Костя повернувся пізно. Він довго полоскався у ванній кімнаті, потім брязкав посудом на кухні. Олеся не підвелася з ліжка, щоб його нагодувати. Вона вдала, що спить, коли він тихенько зайшов до спальні, зачинив за собою двері й торкнувся її плеча.

– Олесю, це я, – сказав пошепки.

Жінка не ворухнулась. Чоловік торкнувся губами її оголеного плеча, поцілував у шию, вона ніби спросоння легенько відштовхнула його від себе.

– Прокидайся! – прозвучало наказом.

Олеся розплющила очі. Їй по-справжньому стало боязко, і вона вже не противилася, коли Костя знімав із неї білизну й усією вагою навалився зверху.

– Я так скучив за тобою! – гаряче шепотів він. – Моя! Скажи, що ти моя!

Вона не відчувала нічого, ніби все жіноче завмерло всередині неї.

– Чому ти така? – спитав він.

– Яка?

– Ніби мертва.

– А я і є мертва. Коли душа вмерла – тіло мовчить, – відповіла вона стиха.

Кілька разів подруги намагалися дізнатись у сусідів, хто власник будинку й де він зараз, але ті делікатно відмовчувались і взагалі уникали з дівчатами будь-яких розмов.

– Вони нас зневажають, – зробила висновок Олеся. – І все через Костю.

Подруги поїхали до жіночої консультації, де Олеся стала на облік. Пройшла обстеження на УЗД, здала аналізи. Лікар запитав, чи хоче вона дізнатися, хто в неї буде.

– Не хочу, – відповіла Олеся.

– Дивно. Зазвичай жінки бажають якнайшвидше дізнатися, – сказав лікар.

– Чому ти не хочеш знати, хто в тебе буде? – поцікавилася Карина, коли вони поверталися додому.

– Я й так знаю.

– Ти не можеш знати, – усміхнулася Карина. – Можна лише здогадуватися.

– А я знаю. У мене буде хлопчик.

– Як ти дізналася?

– Відчула. Я ж мати, – відповіла Олеся.

Подруги поверталися додому, коли таксі зупинили бойовики, щоб пропустити колону. Авто довго стояло на узбіччі, поки довгою колоною в місто заходила військова техніка під російськими прапорами. Решту дороги дівчата їхали мовчки, пригнічені та невеселі. Радів такій допомозі лише Костя.

– Ось тепер «укропи» ніколи не візьмуть Луганськ! – він задоволено потер руки.

Олесі було набагато легше з Кариною. День видавався не таким довгим і сумним, було з ким щиро поговорити, помріяти. Щодня подруги вмикали ноутбук і чекали, поки запрацює Інтернет. Українські війська звільняли одне за одним міста й села. Олеся дізналася, що двадцять другого липня було звільнено Сєвєродонецьк. Вона одразу ж спробувала зв’язатися з Людмилою Анатоліївною, але не змогла. Не було зв’язку й кілька наступних днів. Лише за шість днів по тому Олеся змогла поговорити з Людочкою телефоном. Жінка підтвердила, що місто звільнено, також сповістила, що українські військові звільнили й сусіднє місто Лисичанськ.