Светлана Талан - Матусин оберіг

Олеся давно не була вдома. Їй не хотілося бачити сусідку, а ще більше – Ніну. Раїса Іванівна кинулася до неї, обіймала, називала донечкою. Дівчина навіть не знала, чи справді жінка рада її бачити, коли вона стала її невісткою, чи то напускне задоволення. Утім, їй було все одно. Вона раділа зустрічі з батьком. Чоловік помітно постарів, став сумнішим. Коли залишався наодинці з донькою, часто згадував покійну дружину та плакав.

– Нема таких людей, як була Яна, – казав він, утираючи непрохані сльози. – Золота була людина! Я так її любив! Якби можна було все повернути!

Олеся його втішала й знала: батько вже шкодує, що одружився з жінкою, яка є повною протилежністю його першої дружини. Донька запропонувала батькові сходити разом на кладовище, і він погодився. Коли Олеся прибрала могилку і поклала квіти, сказала чоловікові:

– Тату, я відійду, а ти поговори з мамою, тобі стане легше.

– Справді? – чомусь спитав він, але лишився.

Олеся відійшла на певну відстань й оглянулася – чоловік припав грудьми на могильну плиту й плакав. Вона йшла поволі, чекаючи на батька. Він наздогнав її й подякував.

– І справді ніби камінь з душі звалився, – сказав доньці.

– Ти можеш ходити до неї, коли буде тяжко на душі.

– Так, – погодився він. – Я все Яні розказав, і знаєш, вона мене зрозуміла… Мені так здалося.

– Не здалося, а так і є, – запевнила його донька.

Олеся мала поговорити з мачухою, і ввечері випала слушна нагода. Вони всі разом вийшли надвір, коли сонце вже пішло на відпочинок, але в хаті все ще було душно і стояло сперте повітря. Сиділи в садку, коли Олеся сказала, що їй потрібно поговорити з батьками щодо Кості.

– Раїсо Іванівно, прошу вас, вислухайте мене та зрозумійте, – почала вона розмову.

– Доню, можеш мене називати мамою, – лелійним голоском проспівала жінка.

– Вибачте, але не можу.

– Чому? Ви ж із Костиком тепер мої діти.

– У мене була мама, і я її добре пам’ятаю. Тож про Костю. Ви знаєте, що він вступив до лав бойовиків?

– Звичайно! Аякже, знаю! Костя вчинив правильно, хоча тепер мені нема спокою ні вдень ні вночі, – зітхнула жінка. – Але що вдієш? Час такий настав, що треба відстояти свою землю.

– Від кого її боронити?

– Від фашистів і бандерівців! Ти ж не хочеш, щоб вони сюди прийшли й усіх нас, російськомовних, перестріляли лише за мову?

– Повна дурня! Раїсо Іванівно, тату, повірте, що ці території будуть звільнені від бойовиків. Що тоді він робитиме? Тікатиме до Росії? Він опиниться за ґратами як зрадник. Ви ж цього не хочете?

– Такого ніколи не буде! – невдоволено промовила жінка.

– Припустімо, що трапиться.

– Тоді виїдете разом у Росію.

– Ага! Там нас чекають! – Олеся іронічно посміхнулася.

– Лесю, Костя – дорослий чоловік, – утрутився в розмову батько. – Якщо він так вирішив, то нехай робить.

– Що робить? Убиває людей? Потім руками в крові буде тримати свою дитину? Ви так собі це уявляєте?

Олеся ледь стримувала себе. Вона знала, що розмова буде не з легких, але плекала надію, що вони вмовлять Костю скласти зброю. Вона ще з годину намагалася їх переконати, але не вдалося.

– Що я скажу своїй дитині, коли та виросте? Що її батько був зрадником і вбивав людей? – Олеся використала останній аргумент.

– Дитина буде пишатися своїм батьком! – повторила мачуха синові слова. – А що ти скажеш? Що вмовляла підняти руки вгору і здатися?

Раїса Іванівна демонстративно скинула вгору голову і, перевалюючись з боку на бік, поплелася до хати.

– Лесю, хай Костя воює, – сказав батько, – ти не заважай.

– Як загине, то нехай твоя Раєчка не ллє сльози й не каже, що я не попереджала! – кинула Олеся й теж пішла.

Дівчина спробувала зателефонувати Карині, але мобільного зв’язку не було. Таке траплялося дуже часто, тож вона не здивувалася. Лягла спати, але сон не йшов. Олеся думала, що можна було б спробувати виїхати на неокуповану територію, але паспорт Костя їй не повернув. До того ж, у неї не було грошей і ніде взяти в борг.

Олеся сумувала за подругою. Життя вдома було нудне й одноманітне. Говорити з кимось вона не хотіла, бо як не почне розмову – усе зводиться до «нациків», які обстрілюють мирних жителів, і «клятих бандерівців». Лише один раз за три дні Олесі вдалося поговорити з Кариною. Подруга жила сама у віддаленій хатині, тож доводилося замикатися звечора й сидіти тихо, щоб не зайшли бойовики.

– Навіть телевізор не вмикаю, коли стемніє, – поскаржилася Карина. – Як не завішувала вікна – усе одно знадвору видно світло.