Светлана Талан - Матусин оберіг

– Бережи себе! – сказала їй Олеся, і зв’язок урвався. Олеся час від часу відкривала ноутбук, намагаючись хоча б дізнатися новини з фронту. Інтернет з’являвся рідко, тож коли вдавалося, вона гортала стрічки українських сайтів, дізнавалася, які населені пункти звільнені. Олеся прочитала повідомлення про те, що ООН зафіксувала 46 тисяч біженців із Донбасу. «Так це лише ті, хто виїхав на територію України, а скільки людей повтікали від війни в Росію!» – розмірковувала вона.

У Станиці Луганській також швидко порожніли вулиці. Люди розбігалися, полишали будинки. Хтось забивав вікна дошками, а хто й так залишав у надії швидко повернутися додому.

– Світ перевернувся! Що ж це робиться! – зітхала Раїса Іванівна.

«Завдяки таким, як ваш син», – крутилося в Олесі на язиці, але вона не хотіла сваритися з мачухою, тому мовчала.

Олесю непокоїла невідомість про Ігоря. Коли можна було додзвонитися до Людочки, вона завжди питала, чи не бачила та сусіда.

– Ні, не бачила й не зустрічала, – завжди відповідала Людмила Анатоліївна.

Олеся попрохала спитати в Ігоревої матері, де її син.

– Та ми не особливо дружили, – сказала на те жінка.

– Спитайте, коли випадково зустрінете на вулиці, – порадила Олеся.

Незабаром Людмила Анатоліївна зателефонувала Олесі та сказала, що зустріла на вулиці Катерину Захарівну, зачепила поговорити.

– Ви дізналися, де він? – схвильовано спитала Олеся.

– Мати сказала, що поїхав на заробітки.

– Куди – не сказала?

– Каже, що не знає, куди саме: чи то в Київ, чи ще кудись, – мовила жінка, – але мені здалося, що вона щось приховує.

Олеся й такою звісткою була задоволена. «Значить, він живий, із ним усе добре», – думала вона.

Дівчина сиділа біля двору на лавці й мимоволі задивилася на розлогу липу, яка розкинула гілля навсібіч поблизу садиби навпроти. Дерево цвіло, і медово-солодкий запах розносив навколо тихий вітерець. Гули, кружляли навколо липи невтомні бджоли. Вони збирали мед, і для них життя продовжувалось попри те, що було чути віддалені глухі розриви снарядів і тривала війна.

Початок липня 2014 року дав Олесі надію. З тих повідомлень, які вдавалося прочитати в Інтернеті, вона знала, що українські війська почали звільнення окупованих територій. Костя наполіг, щоб дружина повернулася до нього в Луганськ. Олеся поцікавилася, де вони будуть жити.

– Ти будеш приємно здивована, коли дізнаєшся! – радісно повідомив він. – Нехай це буде для тебе моїм сюрпризом.

Олесі не хотілося повертатися до нелюбого чоловіка. Одна лише думка про близькість із ним доводила її ледь не до депресії. Надія на те, що зможе жити вдома до пологів, згасла. Одне тішило її: вдасться зустрітися з Кариною, за якою дуже сумувала. Батьки провели Олесю до зупинки, допомогли сісти в маршрутку.

– Костик тебе зустріне, – сказала їй свекруха. – Мені вдалося до нього додзвонитися.

Чоловік зустрів її на автовокзалі. Він був у камуфляжній формі і з автоматом. Радісно усміхнувся, поцілував дружину в щоку, спитав, як почувається.

– Міг би й зняти із себе цю гидку шкіру, – дорікнула Олеся замість привітання.

– Не можна, Олесю! Війна. Ходімо до машини.

Костя підвів Олесю до новенького «опеля», галантно відчинив перед нею дверцята.

– Прошу! – мовив він.

– Чия це автівка? – запитала Олеся.

– Моя! Точніше, наша з тобою! – радісно сказав він, сідаючи за кермо. – Жили погано – досить! Так, здається, кажуть?

– Де ти взяв гроші на неї?

– Яка різниця? Заробив!

– Костю, скажи чесно, де взяв машину? Віджав у когось? – допитувалась Олеся.

– Так кажуть «укропи», а я скажу тобі, що не віджав, а забрав у ворогів. До речі, на законних правах.

– Є такий закон – відбирати чуже?

– Олесю, не ускладнюй життя, воно й так нелегке. Тобі добре їхати?

– Я більше не сяду в чужу машину.

– І грець із тобою! Ходитимеш пішки!

Вони мовчали всю дорогу. Костя припаркував автівку біля приватного будинку. Він узяв Олесину валізу, подав дружині руку.

– Ось тут ми житимемо! – вказав на чималенький будинок за парканом. – Не палац, але жити можна. Ремонт нещодавно зроблено, туалет, ванна – усе є.

Вони зайшли в будинок, де ще пахло свіжою фарбою. Костя з радістю показав їхню спальню з великим ліжком і шафою-купе, кухню, гостьову кімнату.

– А тут буде дитяча кімната! – він відчинив двері. – Шпалери поміняв, ліжко вже придбав, нові фіранки – усе готове до народження дитини.

Кімната була й справді ошатна, чиста, із нічником над дитячим ліжком. Шпалери з малюнками ведмежат і зайчиків пасували до інтер’єру дитячої кімнати. Тут була шафа світлого кольору для речей і товстий килим на підлозі.