Светлана Талан - Матусин оберіг

Зробивши кілька кроків убік з доріжки, Олеся вгрузла по коліна в сніг і ледь не впала.

– Доброго дня! – крикнула вона жінці. – Зачекайте, я зараз звідси виберуся…

Олеся незграбно вибралася зі снігового полону, поглянула в бік сусідки, але жінка швидко пішла на подвір’я. Олеся звикла вже до того, що сусіди знали, хто її чоловік, тому неохоче спілкувалися й уникали розмов, але гадала, що вагітна жінка її зрозуміє і вони зможуть спілкуватися. Але сусідка пішла, проігнорувавши її вітання, і від того стало боляче. Олеся знала, що в будинку поруч жило подружжя літнього віку, тож незнайомка, напевно, приїхала до них гостювати або й народжувати дитину в Луганську. Олеся струсила рукавичкою сніг із подолу пальта й повільно пішла до хати. «Потрібно буде ще зробити спробу поспілкуватися з нею», – вирішила.

Кілька днів поспіль вона намагалася заговорити до незнайомки, але щоразу жінка йшла геть, щойно помітивши Олесю. Одного разу вони випадково зустрілися біля двору. Батько прибирав сніг, і Олеся була біля нього. Вона вирішила підійти до паркану сусідів у надії, що побачить вагітну жінку. Хвіртка відчинилася так раптово перед носом, що довелося відсахнутися вбік. Перед нею стояла незнайомка. Жінка різко зупинилася, і їхні погляди зустрілися.

– Вітаю! – усміхнулась до неї Олеся.

Такого спопеляючого, повного відрази, презирства й ненависті погляду Олеся ще не бачила. Це була лише мить, коли вони дивилися одна на одну: один погляд-здивування, другий – презирство. Сусідка швидко зачинила перед носом спантеличеної дівчини хвіртку, загримів засув, і проскрипіли її кроки, які віддалялися. Отямившись від несподіванки, Олеся підійшла до батька.

– Що там, доню? – запитав він і встромив лопату в кучугуру снігу.

– Там… Там нова сусідка… Вона вагітна, – розгублено промовила донька.

– Я бачив.

– Хотіла з нею поспілкуватися… Напевно, приїжджа.

– Та ні, місцева.

– Ти її знаєш?

– Не знаю, – сказав батько. – Ходімо вже додому.

Олеся помітила, що батько хоче уникнути розмови про сусідку, але це ще більше розпалило її цікавість. Вона забрала лопату й пішла з ним до двору.

– Тату, хто вона? Звідки?

– Спитай у свого чоловіка.

– Спитаю, але потім, а зараз питаюся в тебе.

– У неї й питай.

– Я хочу почути від тебе, – наполягала Олеся. – Хто ця жінка?

– Твій бойовик мене вб’є, коли скажу, – промовив він стишеним голосом і сторожко оглянувся.

– Ніхто не дізнається, – пошепки сказала йому дівчина. – Ну, тату, прошу тебе.

– Її звати Оксана. Раніше це був її будинок, – указав він на їхню оселю. – Її та чоловіка за проукраїнські погляди кинули на підвал. Де він зараз і чи ще живий – я не знаю, а дівчину там чеченські бойовики зґвалтували, вона завагітніла, тож зараз відпустили. Жити їй, як ти сама розумієш, ніде, тому прихистили сусіди. – Батько оглядівся. – Ой, Лесю, сам не знаю, нащо я тобі це розказав?

– Не хвилюйся, тату, я мовчатиму.

Історія Оксани не йшла Олесі з голови. Виходить, що вони з нею – споріднені душі, і потрібно якось потоваришувати. «Я маю їй довіритися й розказати свою історію», – вирішила Олеся.

Їх звів випадок. Оксана поверталася з магазину, коли Олеся вийшла прогулятися. Вона помітила, як занервувала сусідка й хотіла вже переходити на інший бік вулиці, коли Олеся пішла їй назустріч. Остання підійшла надто близько, щоб бачити презирство в очах жінки, і на мить завмерла. Олеся ладна була провалитися крізь землю, аби тільки не бачити той вогник ненависті в очах сусідки, але то була лише мить. Зробивши кілька кроків уперед, сказала:

– Оксано, ти можеш мене ненавидіти, бажати мені чогось лихого і маєш на це право.

– Так! Маю повне право!

– Але я прошу лише одне: вислухай мене й тоді можеш іти.

– А то що буде? Мене знову кинуть на підвал? І це зробить твій коханий чоловік?!

У її очах – зневага, іронія, виклик. Було помітно, що ця жінка стільки зазнала лиха, що їй уже нічого боятися.

– У мене нелюбий чоловік, – спокійно сказала Олеся. – Так, він бойовик, але то ж він, а не я.

– А ти – дружина його! Підстилка бойовика!

– Я зґвалтована тим бойовиком і вагітна від нього не зі своєї волі. Мій коханий зараз у лавах українських військових. Найбільше, чого я зараз хочу, – бути поруч із коханим, а не жити в чужій хаті.

Оксана мовчки дивилася на Олесю. Із її очей зникли злість та ненависть, змінившись ваганням. «Мабуть, вона не впевнена, що я кажу правду», – подумала Олеся.