Светлана Талан - Матусин оберіг

– Оте «добре» в мене вже минулого часу, – промовила Олеся й відвернулася до стіни.

Наступного дня із самого ранку Олеся поїхала до жіночої консультації. Вона вирішила, що не зможе народити дитину від ґвалтівника. «Я ніколи не полюблю цю дитину, вона все життя мені нагадуватиме Костю, якого я ненавиджу, – розмірковувала дівчина, чекаючи під кабінетом гінеколога своєї черги. – Йому скажу, що стався викидень, одружуся, щоб забрати листи, а потім зникну так, щоб він мене не знайшов. Як житиму без Ігоря? Не уявляю, але вірю, що з часом ми зустрінемось, і я зможу все пояснити. Він мене мусить зрозуміти й пробачити».

Олеся здала всі необхідні аналізи. Лікар почала їй розказувати про шкідливість переривання першої вагітності.

– Ви також мене зрозумійте, – сказала їй дівчина, – ця дитина від ґвалтівника. Як я можу її любити?

– Дитина в першу чергу ваша. Ваша!

– Ні! – категорично заявила Олеся.

Костя приїхав наступного дня, привіз документи. Карина спостерігала, як Олеся мовчки склала свої документи в сумочку й пішла за ним із таким виглядом, ніби її вели на ешафот. Карина не наважилася втручатися, але й не знала, як зупинити Олесю й чи варто. Костя з Олесею подали заяву й за місяць мали одружитися.

– У вас буде весілля чи лише розпишетесь і все? – спитала Карина.

– Не знаю. Мені байдуже, – відповіла Олеся.

– Уже батьки знають? Що казав Костя?

– Не знаю, – Олеся стенула плечима й відвернулася до вікна, давши знати, що їй ця розмова неприємна.

За кілька днів вона прийшла до лікарні знову. Лікар її не втішила, сказавши, що наступної вагітності в неї може не бути.

– Який відсоток того, що я зможу ще завагітніти? – запитала Олеся.

– Невеликий. Не поспішайте, подумайте, у вас є ще час.

– Гаразд, – погодилась Олеся.

Її відправили на УЗД, і там сказали, що плід розвивається нормально. На знімку ще не було помітно голівки чи ручок, лише маленький клубочок нового життя. Ледь глянувши на нього, вона сховала знімок у сумочку й швидко вийшла з кабінету.

Олеся жила як уві сні. Їй здавалося: усе, що з нею відбувається, – то лише страшний сон. Вона має прокинутись і знову опинитися в тому житті, де був Ігор і їхнє кохання, щире, непідробне, із запахами тієї неповторної казково-чарівної весни.

Вона не могла спати ночами, а коли забувалась у короткому сні, то йшла дорогою, однією на двох, тримаючись за руку коханого. Навіть уві сні вона відчувала запах повітря, наповненого пахощами бузку, жасмину, квітучих садів та самою весною. Прокидалась уранці й одразу опинялась у жорстокій реальності. Олеся думала про вагітність, прислухалась до себе, клала руку на живіт, де вже билося нове життя, і її починали мучити двоякі почуття. Вона не хотіла цієї дитини, бо та була від Кості, з іншого боку, дівчина відчувала, що вже підсвідомо її любить, таку беззахисну й небажану. Це розполовинене життя виснажувало Олесю, відбирало сили, а час прийняття важливого рішення невблаганно наближався.

– Ти вже вирішила, що робитимеш? – спитала її Карина напередодні візиту до лікарні.

– Так. Я знаю, що робитиму, – спокійно відповіла Олеся. – Можливо, і досі б думала, що найкращий вихід – це аборт, але нещодавно натрапила на одне відео в Інтернеті, яке мене вразило й досі перед очима. Там лікарі стояли над столом, де лежав плід дитини, щойно витягнутий з утроби матері. Навіть язик не повертається назвати його плодом, коли добре вирізняється голівка, маленькі ручки та ніжки. Він був таким маленьким, меншим за мізинець, тільце аж прозоре, таке тендітне, з ніжною шкірою… Дитинка безпомічно рухала ручками, а лікарі сміялися, агукали до неї, ще й ткнули холодним пінцетом.

– Як це? Вони ж лікарі, які давали клятву Гіппократа! – обурилася Карина. – Як можна?!

– Тоді я подумала, що мати дитинки зараз спокійно відлежується після аборту, задоволена, що позбулася небажаної вагітності, а її малятко… – Олесин голос здригнувся. – Я просто уявила, що оте маленьке життя тихо й мирно лежало в материнському лоні, спало разом із нею, харчувалося тим, що й мати, було її кровиночкою. Почувалося затишно й тепло, аж поки його живцем не вирвали з материнського тіла. Йому холодно, страшно, воно задихається, помирає під хіхікання бездушних людей й нічого не може вдіяти. Воно ще не в змозі себе захистити й хоче повернутися до маминого лона, де тепло, спокійно й затишно, проте його мама – не менш жорстока, ніж люди навколо, і ця дитинка має померти страшною смертю. Каринко, я кілька разів передивилася це жахливе відео. Мені було моторошно від того, але тоді зрозуміла, що моя дитинка не винна в тому, що її батько – ґвалтівник, а мати кохає іншого. Вона вже є. Живе зі мною, ми дихаємо разом, харчуємося, спимо, радіємо й плачемо. Ми вже пов’язані одним життям, і я ніколи не зможу допустити того, щоб над нею хтось так знущався, як ті люди. Вона беззахисна перед усім світом, і лише я одна можу її захистити, зберегти, зігріти своїм теплом, подарувати любов.