Светлана Талан - Матусин оберіг

Карина довго мовчала, обдумуючи почуте.

– Я не думала про це, – сказала вона. – Так, лише ти відповідальна за її життя. Напевно, і справді їй дуже страшно й боляче, коли холодні металеві інструменти живцем розривають навпіл тендітне беззахисне тільце. Це жахливо!

– Я не знаю, як житиму з Костею, – зітхнула Олеся. – Мабуть, моє життя перетвориться на жахіття, але я впевнена, що буду берегти своє маля, любити його… Як моя мама любила мене.

– А я так і не дізнаюся, яка моя мати й чому не шукала мене.

– Ми обов’язково її знайдемо!

– Питання, де її шукати.

– Щось придумаємо, – упевнено сказала Олеся. – Ось тільки не знаю, чи втішить тебе зустріч із нею.

– Іноді потрібно просто відпустити ситуацію, не зациклюватися на проблемі – і тоді рішення саме знайде тебе, – Карина усміхнулась і додала: – Ти диви, яка я розумна! Як заговорила!

Олеся вперше за останній місяць щиро всміхнулась.

Олеся мала поїхати додому, попри те, що їй дуже не хотілося. Після подання заяви Костя до неї не приїздив, і дівчина була вдячна йому хоча б за це. Телефонували батько й мачуха, Костя – усі наполягали на її приїзді. Отож на вихідні Олеся поїхала в Станицю Луганську.

Мачуха її зустріла, як рідну, ледь не кинулася цілувати, називала донечкою та пригощала смаколиками.

– Олесю, нам потрібно вирішити питання щодо весілля, – сказав Костя.

– Яке весілля? Розпишемося – і все, – відповіла Олеся.

– Як то?! Мій єдиний син одружується, і все тишком-нишком? – обурилася мачуха. – Чи для того я його ростила?

– Ваш син мене зґвалтував, – сказала Олеся. – І якби я не завагітніла, то ніякого весілля б не було. Я не кохаю вашого сина.

– А заміж таки йдеш? – Раїса Іванівна прискіпливо подивилася на Олесю.

– Мамо, ми самі розберемося, – невдоволено сказав Костя. – Не втручайся, прошу тебе.

– Як скажеш. Але я наполягаю на весіллі.

– Доню, може, і справді відсвяткуємо якось? – несміливо промовив батько.

– Відсвяткуємо. Приїдете до нас, посидимо по-домашньому, – сказала Олеся. – На більше я не згодна.

– Нехай буде, як хоче Олеся, – підтвердив Костя.

– Так, то й так, – неохоче погодилася жінка. – Ми з батьком підготуємо вам спальню. Купимо велике ліжко, поставимо у твою, Олесю, кімнату.

– Ми будемо жити в Луганську, – сказала дівчина.

– Де?! На винайнятій квартирі?

– Так.

– А де ж Костик працюватиме?

– Вирішимо потім.

– Усе не як у людей, – буркнула мачуха й поважно понесла своє тіло надвір.

Олеся вийшла з хати, пішла в садок. У далекому кутку юрбилися мальви, мамин спадок, її улюблені квіти. За низеньким дерев’яним парканом, який відділяв садибу від сусідської, вона помітила жінку.

Олеся підійшла ближче, привіталася. Дівчина одразу помітила якусь прохолодність Лідії Василівни, яка зазвичай тепло ставилася до неї.

– Кажуть, що ти заміж за Костю йдеш. Це правда?

– Так.

– За брата?

– За названого брата.

– І все-таки він твій брат.

– Так вийшло.

– Після того, як ти з ним переспала в подруги?

Сусідка явно насміхалася з неї, й Олесі стало ніяково. Вона знітилася, але ось так розвернутися й піти було б нечемно з її боку.

– А у вас як справи? – запитала дівчина.

– У нас добре. Олесю, тобі не соромно було спати з братом?

– Це особисте.

– Ніна одразу цю новину рознесла повсюди. І знаєш, що люди кажуть? Соромлять тебе! Так, саме тебе, а не Костю. Що йому? Він – чоловік, полізе туди, де ноги розставлені. Але ти… Не очікувала такого від тебе. Тьху! Гидота!

Жінка сплюнула й демонстративно пішла. Олеся стояла, мов обпльована. Було відчуття, ніби її роздягли й виставили привселюдно на посміховисько.

– Олесю! – покликав батько. – Ходи обідати! На стіл уже накрили!

На ватяних важких ногах дівчина попленталася до хати. «Добре, що будемо жити не тут», – подумала.

Вона боялася, що Костя прийде до неї в кімнату й почне чіплятися, але він сказав Олесі «На добраніч» і пішов спати до себе. Зранку вона зібралася на зупинку.

– Я проведу тебе, – запропонував Костя.

– Не треба.

– Я приїду.

– У день реєстрації.

– Гаразд. А де житиме Карина?

– Поки що з нами.

Костя посміхнувся й пожартував, що й спатимуть утрьох.

– Не смішно, – сказала Олеся. – Карина не зможе сама оплачувати житло. Тож тобі доведеться змиритися.

– Як скажеш, – погодився чоловік.

За своїми клопотами Олеся забула поцікавитися, як у Карини справи з Валентином.

– Він уже повернувся з Польщі? – запитала Олеся.