Светлана Талан - Матусин оберіг

– Напевно, що так.

– Ви що, посварилися?

– Ні. Але наразі в групі стільки сепаратистів, що противно туди заходити. Усе радіють, що буде референдум і приєднають частину України до Росії. Тож я, недовго думаючи, психанула й видалилася з групи. Тепер там не буде маячити мій профіль.

– Це я зрозуміла. А Валентин що?

– Звідки я знаю, хто він і чим дихає? Може, також на референдум побіжить.

– А якщо ні? Ти порвала з ним, не знаючи його? Якось нерозумно й не схоже на тебе.

– Та отож! – зітхнула Карина.

– Ти стільки переписувалась із Валиком, то мені здавалося, що ви не байдужі одне одному.

– Так і було! Я зробила помилку й тепер шкодую. Потрібно було написати йому, що я видаляюсь із групи, і знайти місце, де ми могли б спілкуватися. Можна було б у Фейсбуці або в Однокласниках. Я навіть електронну пошту чи номер телефону йому не дала!

– І що ж тепер?

– Шукала його, але не знайшла. І адресу в Сєвєродонецьку його також не знаю, тож вважай, що я його втратила. Так безглуздо все вийшло!

Олеся пожурила подругу, але порадила не втрачати надію знайти свого друга.

– Я знаю, як мені дізнаватися про життя Ігоря! – сказала вона. – Потрібно знайти його в соцмережах!

Дівчата засіли за ноутбуком і згодом знайшли хлопця. Він був зареєстрований в Однокласниках. Олеся глянула на його світлину, і серце ледь не вискочило з грудей. На неї дивився Ігор, і вона могла бачити його! Дівчина надіслала йому запит, але він не додав її в контакти, заблокував. Спробувала Карина набитись у друзі, але Ігор її знав в обличчя й теж не додав у список друзів.

– Я знаю, що робити! – радісно сказала Карина. – Ти створиш нову сторінку з чужою світлиною!

– Тобто я повинна вкрасти чуже фото?

– Якоїсь кінозірки можна.

– Не хочу мати неприємності.

– Тоді я тебе сфоткаю ззаду, щоб не було видно повністю обличчя, лише його частину, – запропонувала Карина.

Дівчата зробили кілька знімків на мобільник, обрали вдалий, і Олеся зареєструвалася в Однокласниках з ноутбука подруги.

– Тепер Костя не зможе бачити цю сторінку, – задоволено промовила Олеся. – Головне, щоб Ігор дав добро.

Хлопець наступного дня додав Олесю, зареєстровану під вигаданим прізвищем, до списку друзів.

Костя дотримався слова й напередодні дня народження віддав Олесі мамину теку.

– Я не читав, – сказав він. – Якби й хотів, то мені не дуже цікаво.

Олеся подякувала й сказала, щоб він ішов додому. Костя залишився, аби залагодити справи з підготовки до весілля.

– Ходімо виберемо тобі сукню, – запропонував він.

– Я візьму напрокат. Сама.

– Потрібно замовити фотографа.

– Замовляй, якщо тобі треба.

– І столик у ресторані.

– Як хочеш.

– То я піду?

– Іди.

Костя потупцював біля порога й пішов. Олеся полегшено зітхнула, перевірила, чи все на місці в теці.

За день вона з приємним хвилюванням відкрила передостанній лист від матері. Він був не таким оптимістичним і життєстверджуючим, як попередні. Відчувалося: жінка вже знала, що доживає останні дні. Вона писала доньці про те, що життя надто складне й непередбачуване, тому дати поради на всі випадки не можна.

«Зараз я думаю, чи правильно вчинила, залишивши тобі стільки листів, – писала вона. – Коли прийшла в голову думка написати їх тобі, мені вона здалася слушною. Я уявляла, що зможу зробити тобі приємність принаймні раз на рік у твій день народження, а сьогодні вперше в мене виникли сумніви. Нині, Олесю, тобі вже дев’ятнадцять, ти – доросла дівчинка, тож можемо говорити нарівні. Ти вже розумієш, що я померла, і, мабуть, здогадуєшся, у яких муках. Ні, не хочу про це! Незабаром я звільнюсь від пекельних фізичних мук, і смерть стане моїм порятунком. Я надто сильно тебе люблю, і ці листи мали б стати доказом цього. Чому я засумнівалась? Просто уявила, що тато колись приведе в дім іншу жінку, яка займе моє місце. І це природно – він іще молодий чоловік. Не знаю, чи буде та жінка піклуватися про тебе, але любити тебе, як рідну, звичайно, не зможе. Але ти маєш ставитися з розумінням до вибору тата, а я щороку нагадуватиму своїми листами про свою любов до тебе, моя донечко. І чи це правильно? Можливо, ти б звикла до мачухи швидше, якби я не нагадувала про себе? Кажуть, що померлих потрібно відпустити й дати їм спокій. Я ж своїми листами всі ці роки була поруч із тобою, моя донечко. Мені так хотілося, щоб ти не відчувала себе самотньою й позбавленою материнської любові! Зараз я вже засумнівалася, чи мої поради тобі стануть корисними. Усе не передбачиш, і правильну пораду може дати той, хто знає ситуацію в потрібний момент. Я ж лише можу уявити, як ти будеш жити. До речі, щодо уяви. Усі ці дні, коли я пишу листи, намагаюсь уявити, яка ти будеш у десять, п’ятнадцять, двадцять років. Найжахливіше, що твій образ дорослої дівчинки – лише в моїй уяві. Усвідомлювати це, м’яко кажучи, не дуже приємно, краще б я тебе бачила поруч… Доню, вибач. Хотіла ще якісь дати поради, але, напевно, мої хвороба та біль затуманюють свідомість. Маю надію, що завтра в мене вистачить сил написати останнього листа. У нього я вкладу маленький талісман, який тобі допоможе в найтяжчу хвилину, у час випробувань. Який? Нехай це залишиться таємницею на рік, а зараз пробач, моя найкраща у світі дівчинко, якщо мої листи не допомогли, а, навпаки, зашкодили тобі. Я щиро хотіла тебе підтримати. Вибач, якщо не зможу завтра написати востаннє. Люблю тебе! І будь щаслива!»