Светлана Талан - Матусин оберіг

«Здається, я його не викладала», – подумала вона й висипала геть усе з сумочки на стіл. Мобільника не було. Олеся подумала, що надто схвильована, збентежена й розгублена, тож, можливо, діставала його й забула, де поклала. Карина буде хвилюватися, та й Ігор може зателефонувати, тож потрібно було знайти мобільний. Дівчина навшпиньки підійшла до дверей, прислухалася – тиша. Вона прочинила двері, вийшла й одразу побачила названого брата. Він сидів навпочіпки біля грубки, підкладав туди дрова.

– Ніч обіцяє бути прохолодною, – сказав він, – тож вирішив трохи протопити, щоб ти не змерзла.

– Не бачив мій мобільник?

– Олесю, ти подумала над моєю пропозицією? – замість відповіді запитав Костя.

– Що ти маєш на увазі? – уточнила дівчина.

Вона стала навпроти нього, спершись спиною на одвірок.

– Наше одруження. Забула? Не думаю.

– Не сміши мене, – Олеся сумно всміхнулась.

– То ти згодна чи ні? Мені потрібна конкретна відповідь.

– Ні! Ні й ще раз ні! Конкретний який!

Костя вкинув поліно в грубку, і вогонь жадібно лизнув його червоним язиком. Чоловік повернув голову, затримав на дівчині погляд – вона його не витримала, потупилась у підлогу.

– Чому, Олесю? – запитав він.

– Я тебе не те що не люблю – ненавиджу! І ти це знаєш!

– Його кохаєш?

– Так! Я кохаю іншого.

– А він тебе?

– І він мене. Задоволений?

– А в мене є деякі сумніви.

Костя зробив паузу. Його остання фраза спантеличила Олесю. «Може, Костя знає те, чого я не знаю?» – майнула в неї думка.

– Останній раз запитую: підеш за мене? – запитав він.

– Ні-ко-ли!

– А як же дитина? Буде рости без батька?

В Олесі все обірвалося всередині від почутого.

– Яка… дитина? – спитала вона впалим голосом.

– Наша, Олесю, наша дитина.

Він дізнався! Але як? Дівчина нікому про свою вагітність не говорила, навіть Карині, та й сама дізналася нещодавно.

– Ось! – Костя показав тест на вагітність. – Я випадково знайшов у смітті. Здогадатися, чий він, було неважко.

– Ти нишпорив у смітті? – вона іронічно посміхнулася. – То не твоя дитина, заспокійся.

– А я знаю, що моя. Наша з тобою дитина. У неї має бути повноцінна родина. Тож як, Олесю? Поберемося?

– Ти вже чув мою відповідь. Тепер відчепишся? Даси мені нарешті спокій?!

Костя дратував Олесю завжди, а зараз і поготів.

– Ти будеш жити зі мною в спокої. Я ніколи тебе не ображу. Обіцяю! – сказав він.

– Усе! Розмову скінчено! Де мій мобільник? Я не знаю, де його приткнула, а мені потрібно зробити дзвінок.

– Йому?

– Нехай і так.

– Я вже це зробив за тебе. І навіть фото цього тесту скинув йому. Це ж перша звістка про нашу дитину. То чому б не порадіти Ігореві з нашого щастя?

– Що?! Що ти зробив?!

Олеся оскаженіла від гніву й ладна була роздерти Костю на шмаття.

– Так, я знайшов твій мобільник і запросив Ігоря на наше весілля. Навіщо тобі морочити хлопцю голову? Нехай знає правду!

– Ти… Ти… Тварюка! Як ти міг?! Навіщо?

Олеся розплакалася. Костя підвівся, підійшов до неї, хотів обняти за плечі. Олеся із силою відштовхнула його від себе. Її очі були наповнені слізьми й люттю, коли вона скрикнула:

– Зникни з мого життя! Назавжди!

Костя знову присів біля грубки, повільно відчинив дверцята, підкинув дров у вогонь. Олеся попросила віддати їй телефон, але Костя, повернувши голову, лише загадково посміхнувся. «Невже ще щось утнув проти мене?» – з острахом подумала Олеся.

– Ти вийдеш за мене! – упевнено й чітко сказав він.

– Ні!

– Ось це бачиш?

Костя дістав з пакета теку. Олеся ледь не зомліла – то була папка з маминими листами.

– Віддай! То моє!

Вона кинулася до нього, але Костя зупинив, простягнувши руку перед собою.

– Або ти зараз даєш згоду на одруження, або цю писанину я спалю на твоїх очах, – сказав він.

– Ні… Ти не зможеш… Ти не маєш права… – розгублено й схвильовано говорила дівчина, не відриваючи погляд від теки.

– Зможу. Заради того, щоб бути з тобою, я все зможу, Олесю, – спокійно промовив чоловік.

– Ти – злодій. Крадій! Ти вкрав у мене найцінніше.

– Не вкрав, а взяв, коли приїздив до тебе на квартиру. Я навіть не читав, що там написано.

– Костю, віддай, прошу тебе, – зі сльозами на очах попросила Олеся.

– Одне твоє коротке слово «так» – і вона твоя!

Костя покрутив перед собою теку. Олеся впала перед ним на коліна, заломила руки, плачучи, попросила:

– Прошу, благаю, віддай її мені! На колінах стояти буду, проситиму, поки не віддаси! Тобі мало того, що ти згубив моє життя? То віддай хоча б листи від мами!