Светлана Талан - Матусин оберіг

Це була перша зустріч після того гостювання.

– Ну, привіт, «подружко»! – сказала Олеся, буравлячи Ніну поглядом. – Як тобі живеться після твого дня народження? Чи спокійно? І з якою совістю?

– У чому ти мене звинувачуєш?

– Скажеш, нема в чому? Подивись мені у вічі та скажи, що вчинила по-дружньому!

Ніна відвела погляд убік, зітхнула.

– Так, визнаю, що підсипала тобі в сік снодійне. Лише в цьому моя провина, – промовила згодом і подивилася на Олесю.

– Снодійне? Ти мене напоїла снодійним?!

– Так! Але це не злочин.

– Навіщо?!

– Бо мені подобається Костя! Я хотіла, щоб тебе розморило і ти пішла додому спати, а ми залишилися з ним наодинці. Я ж не думала, що ти питимеш самогон. Ти сама винна, що погодилася випити.

– Ви мене змусили!

– Ти й не дуже опиралася.

– Можливо, бо твоє снодійне подіяло. Ти могла мене зупинити!

– Як? Коли Костя поїв тебе з чарки! І де ти взялася на мою голову?!

– Тобто снодійне змішалося зі спиртним – і мені стало зле, – розмірковувала Олеся. – А я ніяк не могла второпати, чому мені так стало зле, коли випила не так уже й багато.

– Я не винна! – повторила Ніна. – Того, що сталося, я не хотіла. Можливо, навіть більше, ніж ти сама.

– Коли я була беззахисна… Чому ти не захистила мене? Олеся дивилася прямо в очі колишній подрузі.

– Що я мала робити?! – нервово сказала Ніна. – Стягнути Костю з тебе?! Залюбки це б зробила, але не могла! Розумієш, не могла!

– Дякую, «подружко», за все!

– Це така подяка за те, що я тебе стільки разів виручала? За те, що крала гроші в батьків, щоб дати їх тобі? За мобільник, який сперла в одного п’яниці, батькового друзяки? Ти знаєш, що мені було тоді? Батько за нього віддавав свої гроші! А скільки разів мене мати ременем лупцювала за те, що крала гроші для тебе?! Ось за все це ти мені дякуєш?

– Скільки я тобі завинила? Порахуй, я все поверну!

– Я від душі! А ти…

– Ніно, я вдячна тобі за те, що ти мені допомагала, – уже спокійніше промовила Олеся. – Але те, що ти зробила тоді… Це не можна пробачити. Ти зламала моє життя. Гроші можна заробити, повернути борг, а життя назад не повернеш. Тож віднині я тебе не знаю, а ти – мене. І нехай наші шляхи більше ніде не перетинаються!

Дівчина кинула на Ніну презирливий погляд і пішла не оглядаючись.

– Не зарікайся, Олесю! – почула позад себе.

Олеся знала, що незабаром додому прийде Костя. Вона не хотіла його ні бачити, ні чути, тож узяла з дому сапку, нарвала в садку тюльпанів і пішла на кладовище. Дівчина згребла торішню суху траву, почистила сапкою навколо могили, поклала квіти, привіталася з матір’ю. Вона довго не наважувалася розповісти про свої біди, сиділа навпроти пам’ятника й мовчки дивилася на портрет. Їй здавалося, що цього разу мати її засуджує й дивиться на неї з докором і сумом. Зрештою, Олеся все розказала – і ніби легше стало на душі.

– Матусю, не засуджуй мене, прошу тебе, – говорила стиха. – Знаю, що сама в усьому винна. Не потрібно мені було йти до Ніни того вечора. Та якби ж я знала, що мене зрадять ті люди, які були поруч зі мною! У підступності та підлості Кості я не сумнівалася, але Ніна… Я не очікувала від неї такого. Можливо, вона й справді не хотіла, щоб так сталося, але навіщо підсипала мені снодійне? Чи не простіше було б просто шепнути мені на вухо прохання піти додому? Мамо, я так заплуталася й не знаю, що мені робити. Знаю лише одне: мій щасливий світ був зруйнований тієї ночі. А як жити далі? Позбутися небажаної вагітності? Не мовчи, мамо, порадь, що мені робити. Благаю!

Сльози котилися без упину по її щоках. То були сльози відчаю й безпорадності. Рішення мала прийняти вона сама, бо поруч неї не було рідної людини, яка б допомогла, порадила, заспокоїла. З нею завжди Карина, добра, лагідна й вірна подруга, але ж вона все одно не рідна. Олеся розуміла, що не має права на помилку, бо один хибний крок – і своє майбутнє може зруйнувати власними руками. Вона не хотіла думати про те, що назавжди втратить Ігоря. Покохати так уже ніколи нікого не зможе. Незабаром прийде час відкривати передостанній лист від матері.

– Матусю, ти завжди мені допомагала порадами, – промовила Олеся, – тож вірю, що й у цьому листі знайду відповідь на всі свої питання. Ще раз прошу тебе: вибач мені! Якщо навіть я не справдила твоїх надій.

Олеся попрощалася з мамою й повернулася додому. Костя вже прийшов з роботи й купався в душі. Вона непомітно прослизнула у свою кімнату, щільно зачинила за собою двері. Доньку покликав вечеряти батько, але та сказала, що не голодна, і не пішла. Вона прислухалася до того, що відбувається в хаті. Було чути стишені голоси на кухні, брязкання посуду, потім мачуха з батьком пішли спати у свою кімнату. Стало тихо. Олеся зачекала ще з півгодини й хотіла зателефонувати Карині, але телефона в сумочці не було.