Светлана Талан - Матусин оберіг

Олеся мала намір ще пожити в Карини та її бабці, коли їй зателефонувала мачуха й повідомила, що вони всі їдуть на відпочинок до моря.

– І ти поїдеш з нами! – сповістила вона так, ніби летить на Марс.

– Я? – здивовано промовила дівчина.

– Аякже! Ти – член нашої родини. Ми всі, окрім тебе, відкладали кошти на цю поїздку, але не переймайся, колись повернеш.

Олесю ніби ножем у душу вдарили. Вона б і не поїхала з ними, бо Костя їй не давав проходу й набрид до нестями, але мачуха й тут не проминула нагоди пустити шпильку.

– Дякую, але я не поїду, – сказала дівчина.

– Ти що?! Ми кілька років збиралися, щоб побути разом.

– То їдьте. Хіба я проти?

– Ти мусиш поїхати! – наполягала Раїса Іванівна.

– Я хочу побути вдома, відпочити.

– То й відпочинеш на морі!

– Раїсо Іванівно, ви мене чуєте чи ні? Я хочу побути вдома. Сама!

– Баба з воза – кобилі легше, – невдоволено сказала жінка. – Але ти все одно повертайся додому, потрібно комусь приглядати за будинком.

– Гаразд, приїду.

Олеся гадала, що питання відпочинку вирішене, але їй зателефонував Костя й почав просити поїхати з ними.

– Що я там з батьками буду робити? Слухати їхні розмови, які мені не цікаві? – сказав він Олесі.

– Знайдеш собі дівчину й вестимеш з нею цікаві розмови.

– Так вони і кинулися на мене!

– То бери з собою Ніну, вона поїде з тобою залюбки!

– Я хочу, щоб поруч зі мною була ти!

– Перехочеш! Бувай! – закінчила Олеся й відімкнула телефон.

Олеся приїхала додому разом із Кариною, коли рідні вже вирушили на відпочинок.

– Нарешті ти в мене! – радісно сказала Олеся. – Маю тобі показати нашу Станицю Луганську, хоча особливого тут нема нічого. А ще ми сходимо до мами на могилку, потім я тебе познайомлю з Ніною.

– Так, але зауваж: я довго не можу затримуватися, бабця хвора, тож потрібно її доглядати, – мовила Каринка.

Дівчата відчували себе повними господарями, тож спали досхочу, ходили купатися, засмагали, побували на кладовищі, зробили трохи заготівок огірків на зиму. Іноді до них приєднувалась Ніна, але Олеся помітила, що Карині вона не сподобалась.

– Чому тобі не подобається Ніна? – запитала Олеся подругу наодинці.

– Не знаю. Не подобається – і все!

– Вона мені допомагала грошима, коли Танька їх вимагала, подарувала мобільник. Так, вона не проста, бо батьки пиячать, ніколи не займалися вихованням доньки, але вона добра, – сказала Олеся.

– Вона не щира. Це відчувається одразу. Такі можуть зрадити чи підставити, якщо це буде вигідно. Не говорімо більше про неї. Домовились?

Подруга погодилась. Вона зробила висновок, що Карина звикла до того, що вони завжди з нею удвох, тож зараз не хоче, щоб Олеся ще з кимось спілкувалась.

За кілька днів Карина змушена була повернутися до бабці, й Олеся лишилася сама вдома чекати повернення рідних з відпочинку. Кілька місяців літа пройшли, як у пеклі. Костя ходив по п’ятах, брав відпустки за свій рахунок, щоб крутитися біля зведеної сестри. Іноді зникав на ніч, а потім повертався під ранок п’яним у дим і звинувачував у всьому Олесю.

– Ти, сучко, у цьому винна! – тицяв у неї пальцем. – Якби не ти…

Вусата Гора вкладала його спати, а коли Костя був тверезим, то казав, що такого не могло бути – він ні в чому Олесю не звинувачує.

– І коли вже почнуться ті навчання? – бубоніла не раз мачуха. – Ви мене вже дістали!

Олеся знала, що то звинувачення в її бік, але мовчала. Наприкінці серпня вона з Кариною поїхала на навчання в Луганськ і з полегшенням зітхнула. Подругам пощастило – їм виділили маленьку кімнату в гуртожитку. Це було їхнє перше окреме житло, яким вони не могли натішитися. Згодом почалося навчання і студентські будні зі своїми турботами.

За два тижні до вісімнадцятиліття Карини померла її бабця, так і не розповівши їй про матір. Дівчина невтішно плакала, бо втратила єдину рідну людину.

– Вона обіцяла назвати прізвище моєї матері та розповісти, де вона живе, – сказала Карина після похорону.

– Не встигла.

– Я спізнилася на два тижні.

– Але ж бабця казала, що Людочка також знає, – нагадала Олеся.

– Я зараз не готова шукати матір.

– І не треба! За півроку закінчимо навчання, влаштуємося на роботу й тоді з’їздимо до Людочки, навідаємо її та про все дізнаємося!

– Так буде краще, – погодилася Карина.

На вісімнадцятиліття Карина отримала подарунок – ноутбук. Один із місцевих бізнесменів мав шефство над випускниками дитбудинку й на повноліття кожному з них дарував цінні подарунки. Мрія Карини здійснилася, але дівчина була в такому стані, що й новенький ноутбук її не тішив. Олеся, як могла, підтримувала подругу. Хто, як не вона, знає, як це – втрачати рідну людину?