Светлана Талан - Матусин оберіг

– Дякую, мамо! – розчулено промовила Олеся. – Я так і зроблю. Зараз мене не зрозуміли, не допомогли, але я буду щасливою. Просто мушу стати такою! Люблю тебе, матусю!

Дівчина торкнулася губами обличчя жінки на плиті й повільно пішла додому. Уже дорогою згадала, що не розповіла мамі про її квіти. Вусата Гора для мальв виділила клаптик землі в кінці садка, у самому затінку, але вони все одно росли, пнулися до сонця, радіючи життю навіть у такому місці. Олеся зупинилася біля першого будинку, замислилась, чи варто повертатися на кладовище, чи розказати про квіти матері наступного разу. Вона не помітила, як ззаду до неї підійшов Іванко.

– Привіт, Олесю! – сказав він занадто голосно, і дівчина від несподіванки злякано здригнулася.

– Чому така полохлива? – засміявся хлопець.

– Вітаю! – відповіла Олеся.

– Ти чомусь засмучена? Знову з братом полаялися?

– Ні.

– Не хочеш казати – не треба, не дуже й цікавить! Сьогодні ввечері зустрінемося?

Дівчина подивилася на Іванка так, ніби бачила його вперше.

– На мені щось не так? – спитав він.

– Усе не так, – відповіла Олеся. – І до тебе ввечері я не прийду.

– Їдеш у Луганськ?

– Їду від тебе.

– Тобто?

– Я їду у своє майбутнє, а тебе залишаю в минулому. Назавжди!

Олеся повернулась і пішла далі.

– Невелика втрата! – почула вона позаду себе. – Ненормальна!

Олеся лише всміхнулася кутиком губ.

Повернувшись в інтернат, Олеся одразу розповіла Карині про розмову з батьками. Вони сиділи на улюбленій бетонній плиті, там, де народжувалися їхні мрії та плани на майбутнє. На тому ж місці Олеся їх і поховала.

– Не впадай у відчай, – сказала їй Карина й узяла за руку. – Якщо є мета, то треба до неї йти, не опускаючи руки за першої невдачі. Ти сама мене так учила.

– То мене так навчала мама, – уточнила Олеся. – Але життя таке несправедливе!

– Тобто ти вирішила поставити крапку на мрії? Легко ж ти здалася!

– А що мені робити? Не йти ж грабувати банк?

– Батьки дали згоду на навчання в профтехучилищі – і це вже не так погано.

– Вважаєш, що стати продавчинею – це класно? – посміхнулась Олеся.

– Не класно, але й не смертельно! Я піду з тобою вчитися, ми будемо разом жити, а потім – працювати.

– Ти ж хотіла стати кравчинею. Передумала?

– Не передумала, а змінила плани. Тимчасово! Потім ми працюватимемо, будемо економити, потроху відкладати кошти, щоб згодом здійснити свої мрії. Ти підеш у медичний виш, а я можу закінчити курси, – збуджено говорила Карина. – Моя мрія не така вже й висока!

– Не вигадуй! Іди вчитися туди, куди мала намір. Це я така нещаслива, – зітхнула Олеся. – Потрібно було реально оцінювати свої можливості, а я розмріялась! Що вище злітаєш, то болючіше падати – потрібно було не забувати.

– Не подобається мені твій настрій!

– Мені також.

– Олесю, домовмося одразу: ідемо разом вчитися на продавців, потім удвох винаймемо житло й будемо рухатися до здійснення мрій. Нам немає на кого надіятися, тож ми самі повинні торувати собі шлях у майбутнє. Якщо не будемо сильними й опустимо руки – саме життя відкине нас за борт. Так, так! Опустиш плечі – одразу знайдеться той, хто захоче на них усістися. Ми не такі! Скажи, що ти зі мною згодна?

Олеся примружила очі, як у дитинстві. Сонячні промені змінили траєкторію – стали горизонтально.

– Усе можна змінити за бажання, – уже впевненіше промовила Олеся. – Я згодна з тобою. Дякую, що ти є в мене!

– А я дякую долі, що зустріла тебе! До речі, як там твій Іванко?

– Уже не мій, – мовила Олеся й розповіла про розмову з хлопцем. – Схоже, він не дуже засмутився, тож я все зробила правильно.

– Не сумуватимеш за ним?

– Хіба трішки, – усміхнулась дівчина.

Карина розповіла подрузі новину, яка розхвилювала Олесю. Їхня улюблена вихователька Людмила Анатоліївна незабаром розраховується з роботи й виїжджає з Луганська до своєї матері, у Сєвєродонецьк.

– Ти ж знаєш, що вона потерпала від свого чоловіка, – сказала Карина, – він її зневажав і навіть піднімав руку.

– Ходили такі чутки, але вона про це нікому не говорила, не жалілася, а лише замазувала тональним кремом синці на обличчі.

– Подейкують, що він знайшов собі іншу, молоду коханку, привів її додому, а нашу Людочку три дні тримав без їжі та води в погребі.

– Та ти що?! От сволота! Людочка – добрячка, яких ще пошукати! Як вона вижила?

– Я підслухала розмову Людочки з нашою медсестрою, – стишеним голосом сказала Карина. – Людочка їй розказувала, що знайшла камінчик, ним пробила в банці компоту отвір і пила його, а з однієї банки викинула огірки, щоб туди ходити в туалет. І в цей час її чоловік забавлявся з коханкою на їхньому ліжку! Уявляєш?!