Светлана Талан - Матусин оберіг

– Бідна Людочка! А як же її сини? Не захистили свою матір?

– Вони десь навчаються, то, може, і не відали, що коїть батько. Ти ж знаєш Людочку: вона буде терпіти й мовчати до останнього.

– Ходімо до неї. Не можна її залишати на самоті. Їй потрібна наша підтримка.

Дівчата знайшли свою виховательку в кабінеті. Було помітно, що жінка нещодавно плакала: очі червоні, повіки спухлі.

– О! Мої дівчатка! – усміхнулася до них жінка. – Заходьте, хоча в мене тут не прибрано.

У кутку, на підлозі, був розстелений ватяний матрац, на ньому – інтернатівська постільна білизна, ковдра та подушка.

– Людмило Анатоліївно, ми все знаємо, – сказала Олеся. Дівчина підійшла, обняла жінку.

– Ви стали дорослими, – промовила вихователька розчулено. – Як швидко плине час!

– Ви нас не покинете? – спитала Карина.

– Допрацюю до кінця навчального року, а далі… Тоді ви залишитесь з іншими вихователями, а я виїду звідси.

– Ми також тут до кінця навчального року, – сказала їй Олеся й розповіла про подальші плани.

Дівчатка з вихователькою були разом до самої вечері. Вони стиха вели розмови, пили чай і виливали душі. У Людмили Анатоліївни був вихідний, тож вона відправила дівчаток вечеряти, а сама залишилась у кабінеті.

– А ви що їстимете? – запитала жінку Олеся.

– У мене є бутерброди, заварю собі чаю. Ви не турбуйтеся про мене.

– А де ви будете жити? – поцікавилась Карина, ковзнувши поглядом по матрацу.

– Тут, – указала Людочка на постіль на підлозі. – Це тимчасове моє житло.

За вечерею дівчатка поділили одну порцію сирної запіканки між собою, другу понесли Людочці.

– Вам треба поїсти щось гаряче, – сказала Олеся, коли вихователька відмовлялася брати. – До того ж, я з дому привезла дещо, тож ми з Кариною не голодні, – збрехала вона.

Того вечора подружки відпросились у виховательки, щоб заночувати в кабінеті Людочки. Усі троє вмостилися на долівці на матраці, дівчатка поприлипали до жінки з обох боків. Вони відчували тепло не лише її тіла, але й душі. Про що тільки не говорили! А ніч коротка, тож під ранок, коли небо почало сіріти, відчули, що надходить сон.

– Я не хочу спати, – протяжно промовила Карина.

– Розкажіть нам ще щось, – попросила Олеся. – Наостанок.

– Мої хороші! У кожної людини свої проблеми. У когось сьогодні нема грошей, і він вважає, що це – велика проблема, навіть глобальна, – тихо сказала жінка. – В інших тріщать рахунки в банках – і це для них проблема. Хтось губиться у великій кількості кімнат власного маєтку, іншому ніде переспати ніч. І важко сказати, хто щасливіший: жебрак, якому нічого втрачати, але він вільний, чи багатій, який живе, як на пороховій бочці, бо щохвилини може втратити награбовані статки або навіть власних дітей. Щастя крихке: сьогодні є, а завтра Фортуна обійшла тебе стороною. Тож, мої любі дівчатка, потрібно цінувати те, що маєте, а не зациклюватися на дрібних проблемах. Ми з вами відчуваємо тепло одне одного, підтримку, маємо руки, ноги, зір, тож не так усе й погано. Потрібно просто жити, бачити захід сонця і зустрічати його схід, милуватися зорями, радіти дощу та просто ходити босоніж по траві. А все інше… То дрібниці, які можна вирішити. Згодні?

– Так, – промовили дівчатка в один голос і міцніше притиснулися до виховательки.

Олеся не просила батьків купити їй нову сукню на випускний вечір. Образа за те, що вони не підтримали її прагнення навчатись у медичному виші, засіла в душі глибоко і, як вона вважала, надовго. Дівчина обмежилася новою блузкою та спідницею, яку їй перешила Карина зі старої. Та й сам вечір не був наповнений піднесеним настроєм та радістю. Усе нагадувало просто прощання з улюбленою вихователькою, хіба трохи тішило те, що незабаром подруги позбудуться прізвиська «Дві Мавпочки».

Карина з Олесею подали документи до профтехучилища. Там їм пообіцяли на час навчання надати кімнату в гуртожитку. Олеся мала провести літо вдома. Уперше їй не хотілося бути там, тому на кілька тижнів вона поїхала з Кариною до її бабусі. Бабця Проня зовсім занедужала, тож дівчатам було чим зайнятися. Вони пофарбували в хаті вікна та підлогу, усе пересушили, вичистили й вимили. Іноді їздили погуляти в Луганськ, де могли собі дозволити посидіти в кафе, посмакувати морозивом, випити склянку соку або чашку кави.

Дівчата не дуже витяглися вгору, але й не залишилися невисокими – мали середній зріст, але їхня тендітність, молодість та свіжість привертали увагу хлопців. В обох дівчаток була непідробна краса, яка не одразу впадає у вічі – потрібно придивитися уважно, щоб її помітити. Вони майже не користувалися косметикою, не фарбували волосся, тож були менш примітні, ніж яскраві брюнетки чи блондинки з червоними великими губами. Карина розсталася зі своїм Андрієм, так і не зрозумівши, чи то було її перше кохання, чи приязнь до хлопця, який уперше звернув на неї увагу. Вони щиро вірили, що їхнє справжнє всепоглинаюче кохання ще попереду, потрібно лише його терпляче дочекатися.