Светлана Талан - Матусин оберіг

Олеся зітхнула, притулила аркуш до щоки, намагаючись відчути тепло материнської руки.

– Матусю, рідненька, я ще не зустріла того єдиного, посланого мені долею, – промовила стиха, – але дякую за надію, яку ти мені даєш.

Дівчина продовжила читання. Мама розповідала, як вони познайомилися з батьком, покохали одне одного, як вирішили одружитися. Олеся на мить відволіклася від читання, згадавши, яким став батько. «Мама б його не впізнала», – подумала, згадуючи батька колишнього й теперішнього.

Дочитавши лист до останньої крапки, дівчина ще довго сиділа в задумі, потім уважно перечитала лист ще кілька разів і лише тоді помітила приклеєний до аркуша маленький згорток. На ньому був підпис «Моїй донечці подарунок на 18-ліття». Олеся акуратно відкрила його, і в долоню вислизнув, блиснувши на сонці, золотий ланцюжок, а на ньому – невеличкий хрестик із зображенням Ісуса. У дівчини защеміло серце, і вона ледь не розплакалася від чулості. Це був неймовірний подарунок! Олеся не мала жодної золотої прикраси й особливо не прагнула їх, але хрестик від мами – це справжнє щастя. Дівчина підійшла до шафи з одягом, відчинила дверцята, де на внутрішній частині було велике, майже в людський зріст дзеркало. Вона наділа ланцюжок на шию, торкнулася хрестика пальцями.

– Він буде зі мною завжди, мамо! – промовила стиха. Олеся відчула, як на душі одразу стало якось спокійніше й затишніше.

– Дякую, рідненька, за такий подарунок! – сказала Олеся й зачинила дверцята.

…Весна буяла в усій красі, коли Олеся з Кариною були на практиці і керівник дала їм три дні для відпочинку.

– Куди б гайнути? – роздумувала Олеся вголос. У невеликій гуртожитській кімнаті простору й так було мало. Весна, як надія на краще, манила на вулицю, туди, де раділо птаство й буяли цвітом сади. – Додому не хочеться.

– Їдьмо до мене, – запропонувала Карина. – Там навколо хати навесні справжній рай.

– А може, навідаємо нашу Людочку?

– Ми з нею спілкуємося телефоном щотижня, але… Я вже скучила за нею.

– То збираємося?

– Гаманець у сумочку – і всі мої збори! – весело відповіла Карина.

Людмила Анатоліївна, як з’ясувалося, жила не в самому Сєвєродонецьку, а в селі, що починалось одразу за містом. Жінка до подробиць пояснила, як туди дістатися.

– Можна навіть пішки, тут недалеко, але ви не знаєте місцевості, тож краще вже маршруткою, – сказала дівчатам Людмила Анатоліївна.

Подруги на Луганському автовокзалі дочекалися рейсового автобуса до Сєвєродонецька й за годину з гаком уже були в місті. Маршруткою швидко доїхали до села, де на зупинці їх уже чекала улюблена колишня вихователька.

– Які ви гарненькі! – жінка обняла їх, розцілувала. – Справжні красуні! Одна чорнява, інша – білявочка!

– Це нам не заважає дружити! – усміхнулася Карина. У Людмили Анатоліївни дівчата почувалися, як удома.

Затишна охайна невеличка хата, старенька мати, просторе подвір’я, садок, невеликий город – усе здавалося таким домашнім і рідним, хоча подруги були тут уперше. Після вечері Карина поскаржилася, що в неї розболілася голова. Людмила Анатоліївна дала їй пігулку і сказала, що таке може бути від перенасиченого киснем повітря.

– Тобі таке з незвички, то так організм зреагував, – заспокоювала дівчину. – Зараз зроблю тобі чаю з м’ятою та медом.

– Нічого не треба, не переймайтесь, я зараз піду добре висплюсь – і все минеться, – сказала Карина.

Людмила Анатоліївна постелила постіль дівчині, а Олесі спати не хотілося.

– То піди погуляй на вулиці, – порадила жінка.

– А там безпечно?

– Звичайно! Тут село – не місто, – усміхнулась Людмила Анатоліївна.

Олеся вийшла з двору, але кудись іти таки побоялася. Вона сіла на лавці біля старенького дерев’яного паркану, сперлася на нього спиною, вслухаючись у спів соловейка – справжнього майстра вокалу. Чомусь згадалося колись прочитане, що не можна дівчині заслуховуватися солов’їним співом, бо вийде заміж за старого. Але як тут не піддатися чарам пташиної пісні, коли лунають такі неповторні трелі, що не хочеш, а заслухаєшся?

Олеся так заслухалася солов’їним співом, що не помітила юнака, який підійшов до неї.

– Доброго вечора! – привітався він.

Від несподіванки Олеся здригнулася. Перед собою побачила високу струнку постать хлопця у світлій футболці та джинсових шортах.

– Вітаю! – відповіла вона.

Юнак сів поруч.

– Слухаєш спів солов’я? – спитав так, ніби вони були давно знайомі.