Светлана Талан - Матусин оберіг

– Так.

– Кажуть, що важко знайти двох солов’їв, що співають абсолютно однаково. Кожен птах має свою особливу пісню.

– Можливо. І довго вони співатимуть?

– Спочатку вони треллю сповіщають про своє повернення, згодом – закликають подруг. Десь у другій половині червня солов’ї перестануть співати так натхенно, вони допомагатимуть самиці висиджувати яйця, годуватимуть її, а іноді будуть розважати своїм співом, – пояснив юнак.

– Цікаво!

– Ще цікавіше те, що ці птахи відлітають від нас завжди ввечері й мовчки, а прилітають весною вночі, сповіщаючи про своє повернення співом.

– Як люди. Повертаючись додому, радіють, – задумливо промовила дівчина й додала: – Якщо дім рідний.

– А це не твій дім, – усміхнувся юнак.

– Звідки ти знаєш? Іноді чужий дім може бути ріднішим ніж свій.

– Усе в житті може бути, – погодився він. – До речі, я – Ігор, місцевий, тож усіх тут знаю, а тебе раніше не бачив.

– Олеся. Немісцева і знаю лише Людмилу Анатоліївну та її маму.

– Ось і познайомилися! Може, прогуляємось? Вечір тихий, лагідний, теплий.

Дівчина погодилась. Ідучи поруч із Ігорем, вона змогла його краще роздивитися. Худорлявий, довгошиїй, темно-русяве, коротко стрижене волосся, прямий ніс, чітко окреслені вилиці, гарні очі, відкритий погляд. Ігор розповідав, що солов’ї прилітають із вирію одними з останніх на початку травня, а Олеся слухала його й була трохи збентежена та розгублена. Вона намагалася йти поодаль від юнака, але час від часу ненароком їхні руки торкалися, і від того дотику дівчину кидало в жар. Пахло бузком, свіжістю, квітучими садами, весною й чимось таким, від чого було п’янко в голові.

– Ходімо назад, – запропонувала Олеся.

– Але чому? Я хотів тобі показати наше село.

Ігор зупинився, і їхні погляди зустрілися. В Олесі завмерло серце. Таке було з нею вперше, і дівчина злякалася нового почуття.

– Мені час додому, – тихо промовила вона.

Їй хотілося дивитися йому в очі до безкінечності, але щось лякало, хвилювало й бентежило. Олеся поквапилася додому.

– Виходь завтра раніше, погуляємо довше, – запропонував Ігор.

Він хотів узяти її за руку, але Олеся висмикнула її й побігла у двір.

– На все добре! – промовила вона, поспіхом зачиняючи хвіртку.

– Я чекатиму тебе завтра! – почувся голос юнака.

Олеся завмерла на місці, прислухаючись. Кроки хлопця віддалилися, і схвильована гостя пішла до хати. Вона не вмикала світло, навпомацки знайшла розстелене ліжко – напевно, подбала подружка, – тихенько роздяглася й лягла. Поблизу неї – відчинене вікно. Свіже повітря наповнювало кімнатку запахом квітучих дерев та співом соловейка. Лише весна й вона в тій весні, але чомусь сон не йшов. Зустріч із Ігорем розбурхала щось усередині, і не знайомі досі відчуття сповнювали душу чимось незвичним, хвилюючим і таким приємним.

Зранку дівчата пішли на город допомогти Людмилі Анатоліївні прополоти грядки. Не встигло щось проклюнутись із землі, як бур’яни починали рослинку глушити, тож потрібно було їх виполоти, поки вони не окупували грядки.

– Як учора погуляла, Олесю? – запитала жінка.

– Добре.

– Сама гуляла чи з кимось познайомилась?

– З Ігорем, – відповіла зашарівшись Олеся.

При одній згадці про юнака дівчина розхвилювалась і гострим лезом сапки ткнула не туди, куди потрібно.

– Вибачте, я зрубала аж три паростки огірків! Я ненавмисно, чесно! – розпачливо промовила дівчина. – Я така незграба!

– Та пусте! – жінка сама собі всміхнулась. – Їх тут он скільки багато посходило! І як тобі наш сусід? Сподобався?

– Нормальний хлопець.

– Здається, я все проспала! – усміхнулася Карина. – Так Олесю й заміж заберуть, а я не знатиму!

– Не мели дурниць, – блиснула на неї очима Олеся. – Язик без кісток, то можна ляпати.

– Ой, Олесю! Щось тут нечисте! – засміялася Карина. – Я ж тебе добре знаю! Зізнавайся: запрошував на побачення?

– Яке побачення? Домовились увечері погуляти – і все.

– І все? – не вгавала подруга.

– І все! Уважніше дивись, бо повирубуєш усі огірки, як я. Працювали дівчата недовго – сонце піднялося вище й не на жарт припікало.

– Усе на сьогодні, дівчатка! Ідемо мити руки та снідати, – дала команду Людмила Анатоліївна.

За нехитрим сніданком зі смаженої яєчні на салі Карина наважилася на серйозну розмову.

– Людмило Анатоліївно, бабця казала, що ви знаєте щось про мою матір, – почала вона.

Олеся бачила, яка ця розмова важка для подруги. Вона поклала свою руку на її, як це дівчата робили не раз в інтернаті, намагаючись так показати свою підтримку.