Светлана Талан - Матусин оберіг

Дівчатка довго сиділи мовчки, розмірковуючи над прочитаним. Вони вірили, що до них прийде справжнє кохання, поруч буде та людина, за якою вони будуть готові у вогонь й у воду.

– Яке складне доросле життя, – порушила мовчанку Карина.

– Спробуй у всьому розібратися, – погодилась із нею Олеся.

Олеся ставала дорослішою, і Костя їй уже не давав проходу. Він не відступав від дівчини ні на крок, коли вона приїздила додому. Його надмірна увага дратувала Олесю, і та намагалася менше навідувати батьків. Її зустрічі з Іванком були вже не такі романтичні, як раніше. Хлопець почав її домагатися, й Олеся зробила висновок, що ці стосунки себе вичерпали. Вона намагалася поставити в них крапку, але щось її стримувало.

– Напевно, я звикла до нього, – сказала дівчина Карині. – Коли не бачу його довго, то тягне зустрітися, а на побаченнях розумію, що все вже не так, як раніше. Наші зустрічі зводяться до того, що після поцілунків він починає руками нишпорити моїм тілом, як у власних кишенях. Тільки й чую: «Ну давай! Чому ти така дика? Я хочу тебе!» А чи я готова до близьких стосунків, чи ні – йому байдуже.

– То, може, уже час? – обережно спитала Карина. – Хлопці шукають дівчат, із якими можна переспати, а ти відмовляєш. Дивись – так знайде собі іншу.

– Гадаю, що плакати за ним не буду. Можливо, якби кохала його по-справжньому, то дійшло б і до сексу, а так… Ні, я не бажаю з ним спати. Хочеться чогось більшого, піднесеного, романтичного, а він… Він – як пісний борщ, – усміхнувшись, сказала Олеся.

– То чого не порвеш з ним?

– Усе ще сподівалася, що наші стосунки з часом стануть іншими, а виявилося, що вони себе потихеньку відживають. Нехай буде, як є. З часом усе вирішиться. До того ж, Костя – як привид: куди не глянь – він усюди.

– Він у тебе закохався!

– Не мели дурниць! Брат кохає сестру? Мені здається, що він узагалі не може нікого любити.

Припущення Карини підтвердила й Ніна. Вона завела розмову здалеку, намагаючись вивідати ставлення Олесі до Кості.

– Він мій брат, – сказала їй Олеся. – До того ж, не найкращий. Костя мені з дитинства сидить у печінках, тож не діставай хоч ти мене ним!

Олеся мала серйозну розмову до батьків, тож не хотіла теревенити довго з Ніною про брата. Вона закінчувала дев’ятий клас, і потрібно було вирішувати подальшу долю. Олеся мріяла стати лікарем, але освіта в медичному виші була платною. Про навчання за державний кошт годі було й мріяти – мачуха з батьком побралися, обоє працювали, тож Людочка сказала Олесі, що потрібно готуватися до платної форми. Для того, щоб вирішити, чи згодні батьки фінансувати навчання, чи не варто закінчувати одинадцятий клас, дівчина мала вже зараз усе з’ясувати. Олеся припускала, що розмова буде важка, тому довгий час відтягувала, але залишалося кілька місяців до кінця навчального року, і в інтернаті вимагали визначитися, щоб сформувати класи на майбутнє.

Олеся стільки часу мріяла про професію лікаря, що навіть не уявляла, як зможе розпрощатися зі своєю мрією, якщо батьки відмовлять. Читаючи мамині листи, де було написано про вміння ставити мету й досягати її, Олеся стільки разів уявляла себе то в білосніжному халаті з фонендоскопом на шиї, то в синьому костюмі, який бачила в молодих медсестер, то навіть за операційним столом. Її мрії здавалися майже реальними, і вона була від них за кілька кроків-років, уже навіть почала вивчати анатомію за книжками, які скачувала з Інтернету в бібліотеці інтернату. Дівчина знала, що стане хорошим фахівцем, чуйним до людського болю. Вона знала, що обов’язково триматиме руку пацієнта у своїй, бо хвора людина, як ніхто інший, потребує підтримки. Тепла рука лікарки, яка м’яко торкнеться пацієнта, утішить його, можливо, навіть угамує біль краще за будь-які ліки. Олеся по собі знала, як погано залишатися на самоті і наскільки важливою є чиясь підтримка. Вона буде поруч із хворими людьми навіть не у свою зміну. Лише так пацієнт зможе подолати хворобу. Олеся навіть уявляла, як їй дякуватимуть пацієнти після одужання.

«Усе має бути добре, – втішала вона себе перед важливою розмовою з батьками, – інакше бути не може».

Але інші, тривожні думки не давали їй спокою, та ще й Костя постійно набридав.

« Не створюй собі проблем заздалегідь – і їх не буде », – згадала вона мамині слова і трохи заспокоїлась.

Розмову про своє майбутнє Олеся почала за вечерею, коли всі зібралися разом. Вона сказала, що потрібно визначитися, чи продовжувати навчання далі в інтернаті.