Светлана Талан - Матусин оберіг

– З місяць тому, – відповіла Олеся. – Краще б його сто літ не бачити!

– Знову чіплявся?

– Як реп’ях! І де він узявся на мою голову?! Ненавиджу! Якби ти бачила його пику!

– Я ще не бачила й не маю бажання бачити! – сказала Карина.

– Тобі пощастило, що не знаєш його! – усміхнулась Олеся. – Швидше б уже стати дорослою й не бачити його взагалі.

– То помріймо про доросле життя, – запропонувала Карина.

Під весняним сонцем, яке посилало вниз теплі промінчики, двоє дівчаток мріяли про самостійне життя, у якому не було місця ані мачусі Олесі, ані забіяці Кості, ні Таньці, ні сухій виховательці Аллі Альбертівні. Їхні мрії були крихкі, тендітні, ранимі, і дівчатка не знали, що вони можуть розбитись об реальність, міцну, як кремінь. «Потрібно завжди вірити в чудеса, кохання й хороших людей», – так писала Олесина мама. І дівчинка жила вірою в краще.

Олеся жила маминими листами. Вона зростала, і мама ніби була завжди поруч зі своїми ненав’язливими порадами. Дівчинка відчувала її невидиму присутність, бо – випадково чи ні – мама знала, що з нею відбувається і про що настав час розповісти. Коли Олесі було десять років, вона вже знала від старших дівчаток про секс і вагітність, тож їй не потрібно було додаткової інформації, але коли про це розказує найрідніша й найближча людина – то інше. Разом із Кариною Олеся не раз перечитувала лист, де мама розповідала про те, що дорослі люди кохають одне одного і від їхньої любові народжуються діти. Тема, про яку люблять говорити дівчатка пошепки, була викладена жінкою на папері, й Олеся читала ці сторінки пошепки своїй подрузі по кілька разів поспіль: як з’єднуються клітинки й утворюється ембріон, який протягом дев’яти місяців живе в материнському лоні. Дівчатка вже знали, що від поцілунків не можна завагітніти, але читали про це ще не раз, для певності.

Олеся щоліта їздила з Каринкою до її бабусі. Бабця Проня жила в передмісті Луганська. Її стара хата, покошена від старості на один бік, стояла поодаль від інших будинків, у самому чагарнику, де, здавалося, нема живої душі. Єфросинія Остапівна була така ж стара та самотня, як і її хата. Неговірка, тиха, з виразом смутку на обличчі в суцільних глибоких зморшках, вона здалася Олесі при першому знайомстві страшною, схожою на відьму. Дівчинка стежила за кожним жестом далекої родички Карини, вслухалась у слова, які ніби виринали з безодні. Згодом Олеся зрозуміла, що бабця Проня з дивацтвами, проте зовсім не зла – просто мовчазна. Жінка, спираючись на палицю, дибала по хаті, прибирала, готувала їжу для онуки. Від подруги Олеся дізналася, що в бабці, окрім Карини, нікого з родичів немає, і дівчинка її дуже любить.

– Бабі Проні не дозволили взяти наді мною опіку, – пояснила Карина Олесі. – Вона вже старенька, отримує малу пенсію, хата валиться, та й далека вона мені родичка.

Згодом Олеся звикла до дивакуватої самотньої жінки, із якої зайвого слова не витягнеш, але бабця Проня опікувалася Кариною, як могла, шкодувала її та любила. Бабця Проня, вимивши волосся онуки відваром трав, мовчки його розчісувала, милувалася косами, потім обіймала дівчинку, притискала до грудей, колихала, ніби вкладала маля спати, і тихо промовляла: «Дитинко, моя Кариночко! Ти найкраща!» Як Олесі хотілося бути на місці Каринки, потонути в рідних обіймах, почути такі лагідні слова!

Олесі дуже хотілося запросити подружку до себе, але мачуха заперечувала. Дівчинка вмовляла її дозволити приїхати подружці хоча б на два дні, але Вусата Гора була категорично проти.

– Дитинко, ти ж розумієш, що з нашими статками ми не можемо годувати ще один рот, – удавано лагідно промовляла жінка. – Ми вас двох годуємо, тож нам і так нелегко. Ти нас розумієш?

– Можна я не буду їсти й віддам свою їжу подружці? – якось спитала дівчинка.

– Тобі, Лесю, сказали, що не можна, тож слухайся! – озвався батько, зловивши задоволений погляд дружини.

Згодом Олеся вже не зверталася з таким проханням до батьків, але коли їй було чотирнадцять і вона почала ходити на побачення до Іванка, то дуже хотіла познайомити подружку з хлопцем і знову поговорила з родичами.

– Костик сюди не тягає своїх друзів, – невдоволено сказала мачуха, – тож і тобі зась!

Іванко зазвичай чекав Олесю на розі двох вулиць. Вони гуляли там, де мало сторонніх очей. Одного вечора сиділи в альтанці, узявшись за руки. Їхні плечі торкалися, й Олеся вперше відчула не відоме досі хвилювання. Від того дотику їй стало спекотно, і щось приємно-тепле наповнило груди. Дівчинці хотілося, щоб той тихий спокійний вечір під музику коників-стрибунців був нескінченним. Хотілося ось так, тримаючись за руки, довго-довго дивитися на світні зорі, і щоб ранок ще довго не наставав. Іванко обняв її за плечі, несміливо пригорнув до себе, і дівчинка відчула його подих зовсім близько. Хлопець торкнувся її вуст своїми, й Олеся не злякалася, не відштовхнула його, а вони вперше по-дорослому поцілувалися. Яким солодким видався їй перший цілунок! У голові шуміло від щастя та збудження, і вони цілувалися знову та знову.