Светлана Талан - Матусин оберіг

Олеся відчинила шафу – одяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час прокидатися!» – «Зараз, мамо!» – крізь сон промовила дівчинка. Вона була в тому стані, коли вже розуміла реальність, але сон ще не відпускав, і їй не хотілося, щоб сновидіння скінчилося, а разом із ним зник образ мами, такої милої, доброї, найкращої у світі!

– Мамо, не йди! – скрикнула дівчинка, коли дорогий образ розтанув.

Олеся розплющила очі. Вона у своїй кімнаті, де все, як колись, тільки вона тут, а мама – у снах. Дівчинці хотілося заснути знову, щоб побачити маму, і вона ще раз заплющила очі, але сон уже пропав. Олеся трохи полежала в ліжку, підвелася, посадила ляльку на тумбочку й надумала піти до Ніни.

Подруга зустріла її радісно, защебетала, як за нею сумує. Дівчатка погуляли вулицями, розповідаючи одна одній новини.

– Як там Іванко? – поцікавилась Олеся.

– Як? Нормально. Сама спитай його, – усміхнулася Ніна. – Закохалась чи що?

– Та ну тебе! – зашарілась Олеся. – Ніно, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка й розповіла про Тетянку.

– Точно треба їй трохи дати, хай би вдавилася! – погодилась Ніна. – А то вона тебе чмирити постійно буде.

– Отож! А мачуха не дасть, я це знаю. У неї снігу взимку не випросиш.

– Потрібно виручати подругу! – Ніна задумалась. – Чекай на мене завтра ввечері, щось роздобуду.

– Де ти візьмеш?

– То вже моя проблема! – усміхнулась Ніна.

– Я не знаю, коли зможу віддати борг.

– Я ж не сказала, що дам у борг. Просто допоможу тобі, а колись ти мене виручиш.

– Гаразд.

Увечері Олеся попросила грошей у мачухи.

– Навіщо тобі, квіточко? – лелійним голоском запитала жінка.

– Потрібно на дрібнички, – сказала Олеся. – То ампулка не пише, то зошита не вистачило, тож треба підкупити.

– Неподобство! – настрій у жінки змінився. – Держава такі кошти виділяє на утримання бідних дітей, а в інтернаті ще й гроші вимагають?! Я сама поїду туди, піду до директриси й розберуся!

– Не треба, прошу вас, – попросила Олеся. – Якось обійдуся без грошей.

– І правильно, Лесю! – подав несміливий голос батько. – Ти вимагай, щоб усе необхідне тобі видавали, а то виховательки й справді знахабніли!

– Добре, – зітхнула Олеся.

Як і обіцяла, Ніна принесла їй гроші.

– Тримай, тут десять гривень, – сказала подруга. – Могла б роздобути й більше, але не треба ту Таньку привчати. Зараз даси двадцять, а наступного разу вона вирішить, що ти зможеш їй підкинути вже тридцять. Скажеш, що більше не змогла дістати, а якщо вимагатиме більше – пошли її в жопу!

– Дякую! – розчулено промовила Олеся. – Я буду записувати, скільки тобі винна, щоб потім віддати.

– Коли? Після школи? – усміхнулась Ніна. – Чи коли почнеш працювати? Вважай, що я вже забула про борг.

Повернувшись в інтернат, Олеся віддала гроші Тетянці.

– Щось малувато, – промовила дівчинка, ховаючи купюру в кишеню штанів.

– Мені взагалі батьки нічого не дають, – пояснила Олеся. – Добре, що виручила подружка.

– Вітання подружці! – хихикнула Таня й пішла задоволена.

Карина так зраділа поверненню Олесі, що ледь не розплакалася від хвилювання. Вона обняла подругу й прошепотіла, що боялася її неповернення.

– Знаю, що тобі вдома краще, – сказала вона, – але не могла уявити, як буду без тебе.

– Я привезла тобі гостинець, – сказала Олеся. – Мачуха дала на дорогу пиріжків із картоплею та печінкою, а я їх не з’їла – тобі берегла.

– Тоді ходімо на наше місце й поїмо разом! – запропонувала Карина.

Їхнім улюбленим місцем стали бетонні плити, які лежали за стадіоном, під будівлею сараю. Бетон де-не-де потріскався й розсипався, але на них можна було сидіти, сховавшись у затінку дикого винограду, який пнувся до даху будівлі, утворивши шатро.

Дівчатка тут часто ховалися від сторонніх очей і могли годинами розмовляти. Особливо гарно було ввечері, коли можна було сидіти на теплих, нагрітих за день сонцем плитах і спостерігати за заходом сонця. Перед ними простиралося кукурудзяне поле і відкривався простір, де сонце опускалося все нижче й нижче. Воно забарвлювало небо в рожевий і поволі ховалося за горизонтом. Дівчатка примружували очі, і тоді здавалося, що останні сонячні промені також рожевого кольору. Подружки смакували пиріжками й мріяли про майбутнє доросле самостійне життя, яке здавалося їм таким же рожевим, як і промінчики сонця на горизонті.