Светлана Талан - Матусин оберіг

До зупинки було рукою подати, тож мачуха, батько й донька вже за десять хвилин сиділи в маршрутці, яка везла дівчинку в не відоме їй нове життя.

– Ось побачиш, Олесю, як наша Станиця Луганська знаходиться близько від Луганська, – говорив їй бадьорим голосом батько, намагаючись утішити дочку. – Це зовсім поруч!

Олеся не чула його. Навіщо слова втіхи, якщо вони зараз нічого не варті? Дівчинка задумливо дивилась у вікно. Десь там, зовсім недалеко, кладовище й могила її мами. Водяні потічки рухалися по віконному склу, змінюючи напрямки. Вони то ширшали, то ставали вужчими й стікали донизу. Дощ не вщухав, і все навколо було, як у густому тумані: скільки не вдивляйся в далечінь – нічого не розгледиш. Олесі не видно було навіть дерев на кладовищі та заростів кущів, які оточували його з усіх боків і так лякали її. Але ще більше Олесю страхала невідомість. Вона не знала, що її чекає на новому місці, але не сподівалася на щось хороше – недаремно ж дітей лякають відправкою в інтернат. Дощ монотонно шумів, і його звук зливався з шумом коліс, до них вплітав свій басовитий голос двигун маршрутки. У салоні панувала тиша. Похитування авто під шум дощу заколисувало людей, заспокоювало, і вони клювали носом. Лише Олесі було не до сну. Її уява малювала найжахливіші картини майбутнього життя, де зла вихователька, ще більша за Вусату Гору, за будь-яку провину зачинятиме її в темній комірчині, у якій живуть довгохвості зубасті щури. Дівчинці було по-справжньому страшно. Жах сковував тіло настільки, що здавалося, ніби вона сама вже перетворилась у кам’яну холодну статую, не здатну поворухнутися. Зараз уже навіть грізна Вусата Гора та задерикуватий бешкетник Костя здавалися не такими загрозливими порівняно з одним лише словом «інтернат».

– Ти, Лесю, не подумай, що ми тебе спекалися, – крізь її сумні думки прорвався голос батька. – Ми ж для тебе, для твого блага стараємося. Ти не можеш і не маєш права на нас ображатися. Ось побачиш – тобі там сподобається!

За ними сиділа Вусата Гора. Вона мовчала. Коли автобус колихався, потрапляючи у вибоїни на дорозі, Олесі здавалося, що його розхитує своєю вагою мачуха.

В інтернаті Олесю провели в кімнату, де вона мала жити. Дівчатка її віку та трохи старші з неприхованою цікавістю дивилися на новеньку, розглядаючи її з ніг до голови.

– Я – Олеся, – відрекомендувалася дівчинка.

– Там вільне місце, – вказала їй жінка, яка привела сюди. – Зараз ти познайомишся зі своєю вихователькою.

Олеся сторожко пройшла в кінець кімнати, застелила постільною білизною своє ліжко. До неї підійшла жінка, висока й худа, з довгим гострим носом. «Нагадує якусь пташку, – подумала Олеся. – І зовсім не схожа на Вусату Гору».

Від серця трохи відлягло, і було вже не так страшно.

– Я – твоя вихователька, – сказала жінка, безцеремонно оглядаючи дівчинку. – Мене звуть Алла Альбертівна. Зрозуміла?

– Так! – кивнула головою дитина.

– Тобі, Олесю, доведеться вивчити правила нашого закладу й жити за ними.

Жінка говорила нудним голосом на одній ноті, ніби не промовляла, а проспівувала. Вона пояснювала, а Олеся лише мовчки кивала головою на знак згоди, намагаючись усе запам’ятати. Алла Альбертівна показала їй шафу з поличками, де треба складати одяг.

– Дякую, – видавила з себе Олеся.

– А це що в руках? – поцікавилася вихователька.

– Тека… Моя, – тихим тремтячим голосом відповіла Олеся.

Алла Альбертівна різким рухом вирвала з рук дівчинки теку. Вона зробила це так швидко, що Олеся не встигла й рота розкрити.

– Книги, зошити, теки потрібно зберігати тут! – сказала вихователька, ставлячи папку на полицю. – І що ти там назбирала? Така важка!

Олеся з острахом дивилася, як її найцінніша в житті річ стала на полиці із зошитами та підручниками. Заперечувати виховательці Олеся побоялась і зараз хаотично намагалася знайти вихід. Мамині листи повинні бути в неї! Але як це зробити? Де знайти схованку?

Коли Алла Альбертівна пішла, Олесю оточили дівчатка, і вона почала з ними знайомитися.

– Тобі дев’ять років?! – здивовано перепитала височенька дівчинка. – Така мала! Я гадала, що ти першокласниця!

– У мене й мама була невисокою, – пояснила Олеся.

– І де вона зараз? Забухала? – поцікавилась Тетяна.

– Ні, вона померла.

– Буває, – сказала Тетяна. – А тобі родичі кишенькові гроші дали?

– Ні.

– Погано! Наступного разу попроси в них хоча б трішки, – наказала дівчина. – Тільки не здумай патякати, що для мене!