Кирило Круторогов - Бомбардир

Чесно зізнаюся – я так і не з’ясував, як у Марганці рухаються місцеві маршрутки й автобуси. Усі адреси, які мені доводилося відвідувати, були на відстані короткої пішої прогулянки. Колишня вчителька мешкала за кілометр від мого тимчасового лігва, і ранковий моціон збадьорив мене не гірше за горнятко міцної кави.

Торт і троянди стали в пригоді – я прихопив їх із собою, і Надія Миколаївна була з цього втішена. Невисока, рухлива, з копицею легкого білосніжного волосся, легенька – ось-ось вітром звіє. З по-дитячому ясним поглядом і характерною хрипкуватістю в голосі, який рік у рік доводилося напружувати в класі. Мешкала вона сама у двокімнатній квартирі, що скидалася на музей давно забутих речей. Килими на стінах, чеська стінка із сервізом за склом і набором безужиткових порцелянових чарок-рибок, диван і два крісла під накривалами з торочками, між ними журнальний столик. Секретер та книжкові полиці: класика, словники, енциклопедії і, як не дивно, фантастика й детективи в яскравих обкладинках. Кінець двадцятого століття позначали телевізор «Panasonіc» і касетний відеомагнітофон тієї ж фірми, а двадцять перше… нічого. Пахло старістю – пилом і корвалолом.

– Я так рада, що ви будете писати про Сергія,– тепло всміхнулася Надія Миколаївна, коли ми сіли, а на журнальному столику виник солідних розмірів розписний чайник та піали з варенням трьох сортів.– І хоч у футболі я нічого не розумію, але Сергійковим успіхам завжди раділа.

– Цікаво, в дитинстві він збирався стати футболістом?

– Сергій був хлопчик дуже стриманий. Думаю, такими речами він ні з ким не ділився. Принаймні я нічого подібного не чула.

– Коли ви бачили його востаннє?

– Років десять тому,– відповіла вона й одразу виправилася: – Ні, чекайте! Адже він пішов із нашої школи після сьомого класу, а тепер йому двадцять п’ять. Отже – дванадцять років.

– Він жодного разу після цього не приїжджав до Марганця?

– Не знаю. Може. Але ви ж запитали, коли я бачила його востаннє.

– А по телевізору?

– Ще б пак! – вигукнула вона.– На одній із зустрічей випускників мені розповіли, що він грає за національну збірну. Я й не очікувала. Потім хтось порадив, на якому каналі його можна побачити. Я, звичайно ж, одразу… Ні, зовні він сильно змінився, подорослішав, змужнів, але я одразу впізнала: його постава, навіть хода та сама…– Надія Миколаївна притисла сухі долоні до грудей.– Я, як побачила його обличчя великим планом, просто завмерла й усю гру стежила за ним, дихати боялась. А коли він забив другий гол, а потім, не зупиняючись, побіг у бік трибуни, весь іще страшно напружений, кулаки стиснуті…

– Авжеж,– перевівши дух, вела далі вона,– Сергійко радів, але не так, як інші. Він і в дитинстві все переживав у собі. Ніколи не дозволяв собі зовнішніх проявів почуттів. І сміявся нечасто. Був худенький, але жилавий, дуже сильний… Очі сині, яскраві… Йому, бувало, зробиш зауваження, а він подивиться у відповідь так, що відразу зрозуміло – дарма, однаково вчинить по-своєму. Упертий, не схожий на однолітків. І з дуже загостреним почуттям справедливості…

– Що ви маєте на увазі? – спитав я.

– Стався якось прикрий випадок,– моя співрозмовниця всміхнулася, пригадуючи.– Знаєте ці сварки між хлопцями й дівчатами, коли їм років по дванадцять-тринадцять? Причина може бути дріб’язковою, але все в класі догори дном, до навчання нікому діла немає, бойкоти, звинувачення, інтриги – словом, війна. Ну, мої так загралися, що вийшли за будь-які рамки. Сашко Іванцов потяг із сумочки вчительки історії гаманець – там і грошей було трохи – та й підкинув його в ранець Насті Стеценко. Підло, звісно, що тут скажеш… Учителька помітила пропажу. Запитала: хто скоїв? Усі мовчать. Вона в сльози, викликали мене. Я, коли довідалась, у чому річ, думала, згорю від сорому – це в моєму класі отакі речі! Питаю: чиї витівки? Мовчать мої партизани. Довелося змусити відкрити ранці й портфелі – і тут пропажа виявляється в Настуні. Та в істерику. Можете уявити, як їй було?!

Я не міг. За всього бажання. Надія Миколаївна розповідала далі:

– Я була впевнена, що вона ні до чого. Гарна родина, спокійна, вдумлива дівчинка… А інші як води в рот набрали. Особливо хлопці, хоч уже й зрозуміли, що все серйозно… Я заявляю: мовляв, нікого не відпущу додому, зберу батьків усього класу, запрошу директора школи – і буде вам ганьба на все місто! І тут відбувається щось несподіване: підхоплюється Сергійко Гайдук, хапає цього здорованя Іванцова за комір, витягає до дошки, розвертає обличчям до класу й кидає йому в обличчя: «Боягуз! Давай, зізнавайся!» Іванцов розгубився, намагається вирватися, сичить: «Я тебе приб’ю!»,– але Сергій тримає його міцно, як обценьками. І домігся-таки свого: зізнався Іванцов. Перед усім класом.