Кирило Круторогов - Бомбардир

Діяти слід було інакше. Я замкнув двері, спустився на вулицю, перетнув площу й опинився під колонами біля входу на стадіон. На полі йшло тренування якоїсь місцевої команди. Гравці без форми, рухаються ліниво. Тренер – літній, з незграбно виліпленим обличчям, схожим на ґудзувату картоплину, щохвилини свистів і кричав на своїх підопічних, додаючи до вказівок матюки.

Втручатися в процес я не став, тим більше що зачепився поглядом за хлопчину років десяти, який із дуже серйозним виглядом спостерігав за тренуванням, а коли м’яч виходив за межі поля – стрімголов мчав за ним і повертав у гру.

– Привіт! – сказав я, підходячи ближче.

Хлопчина глянув знизу вгору, оцінюючи.

– Здрастуйте…

– Любиш футбол?

– Ну.

– Багатьох гравців знаєш?

– Ну.

– А хто тобі найбільше подобається?

– Мессі.

– А чому не Роналду?

Хлопець зморщив ніс:

– Фраєр!

– Це хто тобі сказав?

– Пацани.

– Авторитетна думка,– погодився я.– А Гайдука знаєш?

– Ну!

– Він же ваш, із Марганця.

– А то!

– Не чув, у якій він школі навчався?

Хлопець аж роздувся від гордості:

– У нашій!

– Це яка ж – ваша?

– Друга.

– А де вона?

– Так поряд же, на Садовій.

– Поряд, кажеш? Ну добре, успіху тобі.

Наступної секунди хлопець уже забув про мене.

Я глянув на годинник. Уроки, мабуть, уже скінчились, учні розійшлись, але шанс застати когось із педагогів ще є.

Школу на Садовій я відшукав за дві секунди. Охоронця на вході не виявилося – провінція, патріархальні звичаї,– і я з ходу попрямував до кабінету директора, тим більше що двері були відчинені.

Щойно я постав у дверях, з-за столу підвелася симпатична повненька жінка років сорока. Акуратно укладене волосся, швидкий погляд зеленкувато-карих очей; попри кінець робочого дня, голос звучить енергійно, з владними інтонаціями.

– Ви до мене? З якого питання?

– Олексій Приходько, спортивний журналіст,– відрекомендувався я.– З Києва.

У провінції ця фраза спрацьовує безвідмовно. Щоки жінки порожевіли, вона стала ще привабливішою – зашарілася, губи ворухнулися в напівусмішці.

– Оксана Михайлівна, директор.

Вона простягла руку, і я мимоволі звернув увагу на відсутність обручки.

– Радий знайомству!

Виникла пауза – схоже, вона ще вагалася, не наважуючись запитати, з якої речі мене сюди занесло. Довелося перехопити ініціативу.

– Власне, я от у якій справі… Нещодавно я почав роботу над книжкою про Сергія Гайдука – вам, думаю, відоме ім’я цього футболіста. А він, як з’ясувалося, випускник вашої школи…

Я очікував, що вона заведеться з ходу,– як-не-як, місцева знаменитість. У Марганці їх на пальцях однієї руки можна перелічити. Жінка, одначе, вислухала стримано. Трохи помовчала й нарешті сказала:

– Річ у тім, що це наполовину правда, наполовину ні…

Я подумки вилаявся. Невже знову?

– І яка з половин є фактом?

– Сергій дійсно навчався в нашій школі… Але після сьомого, якщо не помиляюся, класу переїхав до іншого міста. Так що вважати його нашим випускником навряд чи варто.

– Він поїхав із батьками?

– Не знаю. Я тут директорую менш ніж три роки. Чула, звичайно, що наш колишній учень став знаменитістю, але не більше.

– Оксано Михайлівно, а серед учителів залишилися такі, хто пам’ятає Сергія?

– Кілька років тому ми омолодили педагогічний склад,– знизала плечима жінка.– Багато хто пішов на пенсію… Хоча можна спробувати пошукати в архіві, хто був його класним керівником…

– Якби ви знали, як це важливо! – перервав я, і жінка знову порожевіла.– І якщо вдасться – адресу, за якою Сергій у той час мешкав.

– Гадаю, це нескладно, але потребуватиме якогось часу! Залиште номер вашого телефону – щойно буде результат, я зв’яжуся з вами.

– З нетерпінням чекатиму на дзвінок!

Я розпрощався з усією можливою галантністю, остаточно збентеживши директорку. І хоча нічого з’ясувати не вдалося, залишаючи школу, я відчував приплив необґрунтованого оптимізму. Не все ще втрачено!

А тут і шлунок нагадав про себе. Причому досить агресивно. Вечоріло, а крім сніданку в роті в мене не було ані крихти. Дорогою на Садову я краєм ока зафіксував кілька закладів, де можна було б поїсти: бістро, якесь кафе й навіть ресторанчик із депресивною назвою «Осінь». Жоден з них не викликав довіри, а перспектива потрапити до інфекційного відділення місцевої лікарні не приваблювала.

Але шлунок не обдуриш, і врешті-решт я обрав кафе «Як удома». Там було спокійно, лунала негучна музика. Меню здалося мені напрочуд щедрим.