Кирило Круторогов - Бомбардир

– Невже все це є в наявності? – недовірливо запитав я в офіціантки.

– Аякже!

– І навіть юшка із судака?

– Так! – дівчина знизала плечима.

– Тоді давайте юшку й до неї сто… хоча ні – сто п’ятдесят горілочки. Потім, скажімо, короп запечений. Сьогодні не четвер, але чому б і ні?

Їжа виявилася відмінною. Без особливих вигадок, але чудово приготована, а порції цілком відповідали моїм габаритам. Від чотирьох чарок я остаточно розімлів, і перспектива блукати сумним містечком уже не здавалася такою відразливою.

Повертатися до порожньої квартири не хотілося. Закінчивши їжу, я ще трохи посидів, утупившись разом з офіціанткою в якесь дурне шоу по телевізору. За чверть години подав голос мобільний.

На дисплеї висвітився незнайомий номер. Кредиторів я не боявся, тому спокійно прийняв виклик.

– Слухаю вас!

– Олексій Петрович? – я миттю впізнав голос директорки.– Це Оксана Михайлівна. Не відволікла?

– Навпаки – страшенно радий вас чути!

– Я, здається, зможу вам допомогти… У вас є під рукою чим записати?

– Авжеж,– я відшукав у бічній кишені куртки ручку й присунув до себе серветку.– Готовий!

– Першої вчительки Сергія, на жаль, уже немає серед живих. А його класною керівницею з п’ятого по сьомий клас була Надія Миколаївна Семененко. Вона викладала українську мову й літературу, тепер на пенсії. Чудова людина й прекрасний педагог. Запишіть номер її телефону. Я впевнена, вона не відмовиться з вами зустрітися.

– Чудово!

– Крім того, ви питали про місце проживання Сергія та його батьків…

Я завмер в очікуванні.

– Номера телефону в наших документах не зазначено, але є адреса. Можна спробувати навідатися – там досі, здається, мешкає хтось із їхньої родини. Вулиця Київська, будинок 7, квартира 3. Щоб дістатися туди, треба від нашої школи йти в протилежний від центру бік.

– Не знаю, як вам і дякувати!

Завалюватися в дім до незнайомих людей о сьомій вечора – дещо запізно. Але мені не терпілося хоч трохи компенсувати всі сьогоднішні невдачі й виконати принаймні щось із запланованого.

Я розрахувався за вечерю. У невеликому супермаркеті поблизу купив непоганий на вигляд торт, дорогою наткнувся на квітковий кіоск, де попросив упакувати кілька троянд, і підтюпцем рушив за названою адресою. На багато я не сподівався. Відрекомендуватися, встановити контакт, вручити презенти й домовитися про зустріч на завтра в будь-який зручний для них час.

Я вже непогано орієнтувався в місті, тому пошуки будинку не зайняли багато часу. Квартира футбольної зірки виявилася на першому поверсі старої двоповерхівки. Я вже готовий був з ходу натиснути кнопку дзвінка, але раптом зупинився. Моя рішучість кудись випарувалась – вочевидь, прогулянка швидким кроком трохи охолодила мою розпашілу голову. Повагавшись, я таки подзвонив.

У відповідь – ані звуку. Ні кроків, ні голосів. Тиша.

Я ще раз подзвонив, довше затримавши палець на кнопці. Нічого не змінилося. Може, поговорити із сусідами? Я розвернувся й постукав у двері навпроти, з яких жмуттям звисала драна ледеринова оббивка. Чого-чого, а життя за нею було скільки завгодно. Не найвищої, прямо скажемо, якості.

Я терпляче чекав, доки мене почують крізь гомін нетверезих голосів і дзенькіт посуду. Нарешті за дверима хтось завовтузився.

– Кого несе?! – хрипло гаркнув чоловічий голос.

– Перепрошую, я тут дзвоню вашим сусідам…

– А я до чого?!

– Скажіть, Гайдуки там проживають?

Голос за дверима впав у задуму. Потім прохрипів:

– Ну, загалом, так.

– А ви не знаєте, де вони?

– Вони? Там же тіки Ірина.

– І все?

– А кого тобі ще?

– Може, відчините, поговоримо нормально? – запропонував я.– Багато часу не заберу.

– Нє, не буде діла.

– Добре.– Увесь цей час чоловік уперто роздивлявся мене у вічко.– Тобто там мешкає тільки Ірина Гайдук? А інші?

– Пацан, син її, начебто в Києві…

– А чоловік? Він у місті?

Сусід знову витримав паузу:

– Ну, в місті.

– Не знаєте, де його знайти?

– Хм… На кладовищі.

– Ясно… А коли Ірина буває вдома?

– Слухай, дядьку, я й сам не помню, коли її послєдній раз бачив,– у голосі почулося роздратування.

– Тобто давно?

– Давно.

– Приблизно скільки?

– Годів три.

– Зрозуміло. Вибачте, що потурбував. Бувайте здорові!

– Угу, і тобі того ж…

Отак от. Що мені лишалося? Тільки дістатися до винайнятої квартири й завалитися спати.

Директорка казала правильно – Надія Миколаївна, класна керівниця Сергія Гайдука, охоче відгукнулася на моє прохання про зустріч і покликала до себе в гості.