Кирило Круторогов - Бомбардир

– А ви не пам’ятаєте, чому Сергій пішов зі школи після сьомого класу?

– Просто перевівся до спортінтернату, всерйоз зайнявся футболом. І досяг-таки свого.

– А до якого саме спортінтернату?

– Отут я пас. Пам’ять підводить. Знаю одне – це в нашій області. Чи Дніпропетровськ, чи Павлоград…

Дорогою назад я поволі сортував почуте. Не так багато, хоча дещо можна витягти з історії з «дуеллю» на кризі водойми. Для звіту: «…У дитинстві вирізнявся спостережливістю, був уважний… виявляв ситуаційне мислення…» Що ще? Чудове володіння власним тілом, уміння точно розподіляти м’язові зусилля, зберігати рівновагу. Здавалося б, нічого спільного з футболом, але для будь-якого футболіста така характеристика, крім усього, має істотне значення.

Дорогою я навідався до дитячого садка, де працювала Сергієва мати. Діловодка, пишнотіла брюнетка середнього віку, роздратовано повідомила, що Гайдук Ірина Андріївна написала заяву за власним бажанням ще чотири роки тому. Причин звільнення не повідомила. Та й навіщо? З таким синком, багатенькою знаменитістю,– було сказано мені,– хто ж буде гробити здоров’я за жалюгідні копійки! Відбула в невідомому напрямку, забула подруг, навіть номера телефону не залишила. «Та куди до неї нам, простим людям!.. А вам вона навіщо потрібна?»

Я не став розводитись і швиденько випарувався.

Поки я замислено брів вулицею до свого лігва, навколо наче хтось поміняв декорації. Я не відразу звернув увагу, але все набуло інакшого вигляду. Небо змахнуло із себе брудно-сіру імлу, у розривах хмар пробилася синява, час від часу навіть визирало сонце.

Щоправда, тепліше від цього не стало – північний вітер, очистивши небо, приніс із собою пронизливий холод. Я мимоволі покосився на свої черевики, пригадавши солдатську максиму: «тримай ноги в теплі».

Черевики, ще відносно пристойні, до такої зміни погоди були явно не готові. До того ж, перед від’їздом я витяг з них теплі устілки, щоб просушити на батареї, а зранку, кваплячись на вокзал, геть-чисто про них забув.

Довелося завернути на ринок і купити дві пари теплих шкарпеток, а заразом уже й устілки – «чиста вовна, мамою клянуся!» – запевнив продавець.

Вовна чи не вовна, принаймні буде тепліше. Задоволений обновками, я вирішив прогулятися в торговельних рядах. Користі від цього не було ніякої, але мене повеселив місцевий «феншуй»: торговельні точки розташовувалися на ринку в найнеймовірніших комбінаціях, і часом контейнер із мороженою рибою, явно другої свіжості, з відчутним запахом, був по сусідству з «бутиком модного жіночого й чоловічого одягу», а навпроти холодильної вітрини із цілком собі апетитними ковбасами й сирами стирчала розкладка з бляшаними вінками та іншою поховальною атрибутикою.

Щойно опинившись на п’ятачку, де скупчилися ятки з овочами, я практично миттю вирахував серед продавців Олександра Іванцова. Високий, худий як тріска, вогненно-рудий хлопець зі щонайменше п’ятиденною щетиною на фізіономії працював спритно, сипав примовками, і торгівля в нього йшла жвавіше, ніж в інших.

– Почому картопелька? – запитав я, коли настала моя черга.

– Дядьку, а цінники для кого намальовані? – посміхнувся продавець.

– Та я бачу, але, може, знижку?

– Можна й знижку. Єслі мішків три возьмеш.

– Е ні, друже, мені б два-три кіло…

– Так які знижки?! І так торгуємо по закупівельній ціні.

– Вважай, що повірив. Тебе Сашком звати?

Рудий миттю насторожився, гострі очиці в поросячих віях забігали.

– Ну, може… І шо?

– Поговорити треба… Та не хвилюйся ти так. Про приятеля твого, Сергія Гайдука.

– Це він мене, чи шо, у приятелі записав?

– Учителька ваша, Надія Миколаївна.

Іванцов коротко реготнув, закашлявся й сплюнув.

– То що, поспілкуємось?

– Я на роботі.

– А після?

– Після я оддихаю.

Я зрозумів, що домовитися буде непросто:

– Слухай, а якщо я заплачу?

– Скільки?

– Ну скільки ти в день заробляєш?

– Двісті,– жваво збрехав він.

– Плачу двісті за годину розмови.

– Так це за торгівлю двісті,– брудний палець тицьнув у прилавок. Іванцов набивав ціну.– Діло привичне. А балачки розводить вийде дорожче.

Ох, не люблю я таких типів, але що поробиш. З удаваною байдужністю я мовив:

– Дам триста. На цьому торг закінчено.

– Ну й вали отсюда, не задержуй очерєдь!

Я розвернувся й покрокував геть від його розкладки.

– Агов, дядьку,– очікувано почулося позаду,– ти обідився, чи шо? Триста буде нормально!