Кирило Круторогов - Бомбардир

Я зупинився.

– Гендос,– кричав він уже комусь за сусідньою яткою,– подивись за товаром, я відійду. Тут з одним пасажиром перетерти треба.

Він жваво мене наздогнав.

– Куди підемо? – Я дав йому право вибору.– Є тут у вас якісь забігайлівки?

– Я тебе прошу! Два здоров’я в тебе, чи шо? Давай на дитячу площадку.

Ми вибралися за огорожу ринку. Дорогою він купив собі стаканчик розчинної кави й шоколадний батончик.

– Чуєш, мужик, а ти вобще хто такий? – запитав Іванцов, коли ми сіли на лавці біля порожньої гойдалки.– На мєнта наче не похожий…

– Журналіст я.

– А-а, он шо. Я й думаю: лице якесь сильно умне…

Мій співрозмовник моментально ковтнув свою бурду й закурив. На фалангах його пальців синіли нерозбірливі наколки. Курив він квапливо, жадібно затягаючись і з шумом видихаючи дим – наче боявся, що відберуть бичок. Тут і інтуїції не треба – видно, що тип уже встиг відмотати строк.

– Питай, чого тобі…

– Розкажи про Гайдука.

– Нашо воно тобі?

– Для книжки.

– Ото затанцював… І я там буду?

– Залежить від того, що розповіси.

Він примовк. Я не став квапити. Сидів, чекав, роззирався. Навколо – двоповерхові облізлі будинки, перехожі з торбами й пакетами, клени з поріділим листям. Автомобілі ледь повзуть проїзною частиною, обережно перекочуючись через вибоїни.

Іванцов тим часом поліз у внутрішню кишеню, дістав ще одну цигарку – цього разу самокрутку, чиркнув дешевою запальничкою. Задушливо повіяло пряною травою – ганжа, не тютюн. Двічі затягнувшись, запропонував мені косяк:

– Дьорнеш?

Я відмахнувся.

– Так шо, питать будемо? А то в мене товар…

– Ви з ним досі підтримуєте стосунки?

Іванцов гмикнув.

– Стосунки… Та ми вже сто год не контачимо. Я його бачу по ящику, а він, мабуть, уже про мене й забув.

– Але ж дружили?

Рудий реготнув і закашлявся. Постукав долонею в груди, угамовуючи напад, віддихався.

– Ну, тіпа того. Тусувалися разом…– Він покосився на мене, не прибираючи з обличчя усмішки. Очі під білястими віями покаламутнішали, налилися кров’ю.

– Чим займалися?

– Коли як. У футбол ганяли…

– І ти теж?

– Ну, я не дуже…– Він розслабився, говорив розтягнуто.– Мені друге в кайф – бокс там, мао-тай, дзюдо… А Сергій, да, фанатів од футболу… Усю дорогу грав зі старшими пацанами. Вони його по ногах лупили, а він усе терпів… Підніметься, пошкутильгає, вп’ять получить,– і так по кругу.

– Добре грав?

– Откуда я знаю: добре, погано… Бігав не хуже других мєсних… Іногда забивав…– Він знову затягся, затримав дим у легенях. Потім двома пальцями загасив залишок косяка й повернув його до кишені.– Помню случай… Мати купила йому на ринку футболку «Манчестер Юнайтед». Сьомий номер на спині, написано – «Бекхем». Так він чуть не стрибав – тоді це в нас щиталося круто, шо ти! Увечері пішли гуртом на поле, якось там поділилися на дві команди. Ми з ним в одній оказались… Ну, я обично в защиті грав – мені по приколу за м’яч потолкатися. Тоді пас йому – а Сергій уже сам усе рішав… Ну, кароче, така тєма – вибиваю м’яч, він виходить один на один з їхнім воротарем, тут двоє дуболомів його доганяють – і в коробочку 6 6 Заборонений прийом відбору м’яча: двоє гравців водночас із різних боків штовхають гравця суперників, який володіє м’ячем. . Сергій з копит, проорює пузом метрів п’ять і лежить, не встає… А поле в нас сам понімаєш яке: земля, гравій, мусор усякий… Я цих тупорилих розтолкав, дивлюсь – а в нього сльози на очах. Ти шо, кажу, Сєрьога? Кості цілі? А він показує – футболку нову розідрав. Од плеча до середини грудей. Ото дома буде…

– Дістав?

– А то! У нього батя був суровий. Це я без батька ріс: мамка поверещить, ну рушником мокрим по спині вперіщить, та й усьо. А його батя, особенно єслі не в настроєнії – міг.

– Бив?

– Ну, в нас це само собою. Бив, канєшно. Для профілактики.

Рудий виловив із кишені батончик. Паперову обгортку жбурнув на пісок, фольгу дбайливо склав і сховав – свого часу їй знайдеться застосування. Набив рот і став з насолодою жувати, не звертаючи на мене уваги. Я нишком стежив за ним: рухаються обтягнуті жовтуватою шкірою вилиці, бігають очі, ні на чому не затримуючись, рухи рвані, неточні.

– Чим іще займалися? – спробував я вивести його зі ступору.

– Чим? Тинялися по городу, дивилися, де шо погано лежить…

– Крали?

– Ну чо так зразу?! – обурився Іванцов.– Скажем, десь залізячка завалялася. Несли тихо, здавали в прийом. Получали по кілька монет.