П’єр Леметр - До побачення там, нагорі

Альберт їв повільно, але пожадливо. Він заробив цей обід. Неможливо описати словами те, що йому подавали. Йому хотілося б слідкувати за меню, які страви подають одну за одною; оце, напевне, називається мусом з морепродуктів, а оце — желе, а це — холодець, а це — напевне, суфле... Він намагався не виглядати, як клоун, не здаватись таким убогим, яким, насправді, був.

На місці Едуарда, навіть із розтрощеною пикою, він, навіть на хвилинку не задумуючись, повернувся би сюди, щоб насолодитися цією смакотою, цією обстановкою, розкішшю. А що вже казати про ту маленьку чорнявку... Єдине, що його турбувало і не дозволяло по-справжньому оцінити все те, що подавали, — двері, через які заходив і виходив персонал. Вони знаходилися позаду, і щоразу, як вони відчинялися, він схоплювався, обертався, і це робило його ще більше схожим на голодного чоловіка, який не може дочекатися наступної страви.

Пан Перікур ніколи не дізнається, що було правдою в тому, що він почув, зокрема й у тій дещиці, яку він почув про смерть свого сина. Тепер це не мало ніякого значення. Бо від такого відречення і починається траур. Під час вечері він усе намагався пригадати, як проходила жалоба по його жінці, але це було так давно...

Настав момент, коли Альберт, закінчивши говорити, перестав і їсти. Запала тиша. У великій кімнаті було чути, як дзвенить десь посуд. Це був важкий момент, коли кожен з них не знав, як скористатися ситуацією. Пан Перікур поринув у свої роздуми. Мадлен вирішила підтримати розмову:

— До речі, пане Майяре, якщо це не надто нескромно, можна вас спитати... в якій галузі ви працюєте?

Альберт ковтнув шматок курятини, взяв свій келих бордо, захоплено замуркотів, щоб трохи потягнути час.

— У рекламному бізнесі, — нарешті відповів він. — Я працюю в рекламі.

— Чудово, — сказала Мадлен. — А що ви конкретно робите?

Альберт відставив келих, його голос став чистішим:

— Я не працюю в самій рекламі. Я працюю на фірму, яка робить рекламу. Я, знаєте, бухгалтер.

Це вже було не так цікаво (він побачив це по обличчях) чи не так сучасно. Але про це зрештою можна було говорити.

— Але я в курсі цих справ, — додав Альберт, відчуваючи розчарування аудиторії. — Це дуже... дуже цікава галузь.

Це єдине, на що він спромігся. Він завбачливо відмовився від десерту, від кави та алкоголю. Пан Перікур роздивлявся його, ледь схиливши голову. А в цей час Мадлен цілком природно, що напевно було справою великого досвіду спілкування в таких ситуаціях, підтримувала розмову, не дозволяючи западати мовчанці.

Коли Альберт вийшов у хол, його спитали, де його пальто, молоденька служниця зараз його принесе.

— Дуже дякую, пане Майяр, за те, що змогли до нас прийти.

Але прийшла не гарненька служниця, а нездара, від якої несло селом. А та гарненька, напевне, вже закінчила роботу.

Пан Перікур подивився на його взуття, яке він раніше помітив. Поки гість натягав свій полинялий плащ, він опустив погляд додолу. Мадлен на них уже дивилася, вона відразу помітила черевики — новенькі, блискучі, дешеві. Пан Перікур задумався.

— Скажіть-но, пане Майяр, ви кажете — бухгалтер?

— Так.

Ось що відразу було помітно в цьому хлопцеві: коли він говорив правду, це було видно по його обличчю... (Запізно, але нічого не поробиш.)

— Що ж, — продовжив він, — така ситуація, що нам потрібен бухгалтер. Кредити зараз зростають, країна, знаєте, мусить інвестувати. На даний момент є багато можливостей.

Альберт шкодував, що не почув цього від директора банку Уніон Паризьєн, який виставив його за двері кілька місяців тому.

— Я не знаю, яка у вас зарплатня, — говорив далі пан Перікур, — але це не важливо. Знайте: якщо підете до нас працювати, то у вас будуть найкращі умови — я вам це особисто гарантую.

Альберт закусив губу. На нього навалилося відразу стільки інформації, а тут ще й ця приголомшлива пропозиція. Пан Перікур доброзичливо розглядав його. А поруч мило посміхалася Мадлен, як мати, яка спостерігає за грою дитини в піску.

— Я... — почав несміливо Альберт.

— Нам потрібні активні і компетентні молоді люди.

Від цих вимог Альбертові стало аж шпарко. Пан Перікур говорив з ним так, ніби він закінчив вищу комерційну школу Парижа. Вони помиляються щодо нього! Альберт відчував, що вирватися живим з дому Перікурів буде справж­нім чудом. А зближуватися з їхньою родиною, в домі якої коридорами сновигає тінь капітана Праделя...

— Я вам дуже вдячний, пане, — чемно сказав Альберт, — але у мене цілком пристойна робота.